Розділ «VIII»

Дівчата — це були повії, що допомагали «матінці» чим тільки могли. Підчепивши кавалера, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз казан старенької, а тоді з'їсти сардельку — нехай же й «матінка» щось заробить.

— Тепер оце незабаром потеплішає, — вела «матінка» далі, — але взимку, коли мокро та холодно, ось тоді одягай що хочеш, однаково зима дається взнаки.

— Дай-но мені ще одну сардельку, — сказав я, — смакує мені сьогодні життя! Ну, а як удома справи?

Глянувши на мене своїми маленькими, безбарвними очима, вона сказала:

— Усе те саме. Оце недавно він продав ліжко. «Матінка» була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося відняти обидві ноги. Нещастя це дивно якось на нього вплинуло. Ставши калікою, він настільки соромився перед жінкою, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він звик до морфію. Морфій почав його швидко виснажувати, а він зв'язався з гомосексуалістами, і ось людина, що п'ятдесят років жила нормально, злигалася тепер з розпусними хлопцями, не соромилась перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує лише огиду й співчуття, а цього він не зносив; для чоловіків він був людиною, з якою трапилось нещастя. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у «матінки» все, на що бува натрапить, і продавав усе, що тільки можна було продати. Але «матінка» жаліла його, хоч він і бив її частенько. З своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами аж до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.

Вона давно вже хворіла шлунком і важила сорок п'ять кіл, та проте була завше привітна до людей. Вона вважала, що їй живеться ще зовсім непогано. Часом чоловік, коли йому було дуже важко, приходив до неї і плакав. Це були її найщасливіші години.

— Ти все ще на добрій посаді? — спитала мене «матінка».

— Атож. Заробляю тепер добре.

— Отож дбай про те, щоб її не втратити.

— Та вже подбаю, матінко…

Повернувшись додому, застав на площадці, наче самим богом викликану туди, служницю Фріду.

— Ви дуже симпатична, — сказав я, бо мав охоту вчинити щось хороше. Фріда скривилася.

— Ні, справді, — не вгамовувався я. — Навіщо ото раз у раз сваритись! Життя коротке, Фрідочко, сповнене усяких випадковостей і небезпек. Під такий час треба жити дружно. Давайте помиримось!

Не звернувши уваги на мою простягнену руку, вона промимрила щось про чортових пияків та й забралася геть, грюкнувши дверима.

Я постукав до Георга Блока. З-під його дверей крізь шпарину пробивалося світло — зубрив!

— Ходімо, Георге, пожремо чого-небудь, — звернувся я до нього.

Він підвів на мене очі. його бліде обличчя зашарілось.

— Я не голодний.

Він гадав, що це я з співчуття до нього. Тому й не хотів.

— А ти спершу подумай як слід, — сказав я. — Бо інакше буде кепсько. Я ж по дружбі прошу…