Розділ «VIII»

— Не можете?…

— На жаль, не можу.

Я все ще нічого не розумів. Подумав собі, що вона, мабуть, не схотіла піти до моєї кімнати і там повечеряти.

— Я вже дзвонила до вас, — сказала вона, — щоб ви даремно не приходили. Але вас уже не було вдома. Аж тепер я зрозумів.

— Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? — запитував я.

— Сьогодні — ні. Мені треба в одне місце. На жаль, я й сама про це дізналася лише півгодини тому.

— А відкласти не можна?

— Ні, не вийде, — усміхнулася вона, — це, знаєте, так, ділове побачення…

Я стояв вражений. Всього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї там справи! Це хіба тільки виверти! Та навіть і напевно виверти… Які ввечері до біса ділові розмови? Такі речі роблять зрання. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто їй не хочеться, оце й усе.

Я був розчарований просто-таки по-дитячому. Лише тепер відчув, як радів був, чекаючи цього вечора. Мене злостило, що я так розчарувався, і не хотілось, щоб вона це помітила.

— Ну, гаразд, — сказав я, — значить, нічого не вийде. До побачення!

Вона допитливо глянула на мене.

— Спішити ще нема куди. Я домовилась лише на дев'яту. Можемо ще трохи пройтись. Я цілий тиждень не була надворі.

— Добре, — погодився я без усякої охоти, раптом відчувши себе стомленим і спустошеним.

Ми пішли вздовж вулиці. Небо надвечір проясніло, між дахами будинків миготіли зорі. Ми проходили мимо сквера, де в затінку височіли якісь кущі. Патріці Гольман спинилася.

— Бузки! — сказала вона. — Пахне бузками! Але хіба ж це можливо, ще ж не час!

— Не відчуваю ніякого запаху, — заперечив я.

— А проте… — вона схилилась над огорожею.

— Це daphnia indica, пані! — пролунав з темряви чийсь хрипкий голос.

Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, трохи похитуючись, підійшов До нас. З кишені його виблискувала шийка пляшки.