Розділ «VIII»

Я глянув на купи пластинок, що лежали на долівці.

— Якщо по цьому міряти, то у вас, Ерно, мабуть, чимало згадок…

Підвівшись, вона провела рукою по своєму рудуватому волоссю.

— Так, — сказала вона, відсунувши ногою купу пластинок, — але нехай би краще була одна, та справжня…

Виклавши все, що купив на вечерю, я накрив на стіл, застосовуючи все своє уміння. Сподіватися допомоги з кухні не було як, бо стосунки з Фрідою були для цього надто кепські. Вона мені хіба щось би перекинула, та й годі. Але я й так обійшовся, і скоро мою стару комірчину було не впізнати — так вона заблищала по-новому! Крісла, лампа, накритий стіл — я відчував, як неспокій чекання опановує мене.

Хоч було ще більше години часу в запасі, я вийшов назустріч. Надворі вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Ліхтарі вже світилися. Сутінки сіріли між будинками, як море. Кафе «Інтернаціональ» пливло по ньому, наче розснащене військове судно. Я заскочив туди.

— Гей, Роберте! — гукнула Роза.

— А ти що тут робиш? Не йдеш хіба «на діло»?

— Ще трохи рано. Беззвучно підскочив Алоїс.

— Звичайну порцію? — запитав він.

— Ні, потрійну, — відповів я.

— Берешся здорово! — висловила свою думку Роза.

— Хочу бути в ударі, — сказав я і спорожнив чарку з ромом.

— Заграєш що-небудь? — спитала Роза. Я похитав головою.

— Сьогодні щось не маю охоти. Якийсь непевний настрій. А що поробляє мала?

Вона посміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.

— Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень добре заробила — старі кнури відчули вже весну. Отож занесу їй нове пальтечко з червоної вовни.

— Червона вовна — це ж останній крик моди!

— Ти джентльмен, Роббі!

— Ой, коли б не помилилась! Іди-но, випий зі мною чарочку! Анісової, га?