Розділ «VIII»

— Ми її сьогодні посадили, — пояснив він, погикуючи. — Ось вона там стоїть.

— Дуже вдячна, — сказала Патріція Гольман і звернулася до мене: — Ви й тепер не відчуваєте ніякого запаху?

— Ні, тепер уже дещо відчуваю, — відповів я неохоче, — відчуваю добру, стару горілку.

— Вгадали точнісінько! — сказавши це, садівник гучно відригнув.

Я виразно відчув солодкий, міцний запах, що надходив з ніжного присмерку садка, але нізащо в світі не підтвердив би цього.

Дівчина розсміялася, розправила плечі.

— Коли довго посидиш удома, то так це гарно! Аж надто шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг… завше він спішить… і все в останню хвилину… Міг би зрештою відкласти справу на завтра…

— Біндінг? У вас побачення з Біндінгом?

— З Біндінгом і ще з одною особою… У цій особі вся й справа… Серйозна й ділова. Уявляєте собі?

— Ні, — відповів я, — не можу собі цього уявити. Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, — мені ввижався його могутній, блискучий бюїк, його коштовний костюм, його портмоне… Бідна моя, добра, причепурена комірчина! І що це тільки я собі забрав у голову! Лампа подружжя Гассе, крісла пані Залевської… Та дівчина ж взагалі до мене не пасує,… Що я за один? Харпак, що якось позичив собі кадилак, незграбний п'янчуга, більш нічого! Такого знайдеш на кожному базарчику… Мені ввижалося, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, ввижалися затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантні відвідувачі… Мені чулася вже й музика, і сміх, а сміялися — з мене… «Тікати, — подумав я собі, — мерщій тікати». Та й що, власне, це все було — чекання, сподіванки… Це ж безглуздо пускатися на таке… А тепер — тікати!

— Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, — сказала Патріція Гольман.

— Завтра ввечері мені ніколи, — відповів я.

— Тоді, може, післязавтра або десь на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.

— Це буде важко, — сказав я. — Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.

Це все я вигадав, але інакше не міг, — мене душили лють і сором. Перейшовши площу, ми попрямували вулицею повз кладовище. Від кафе «Інтернаціональ» наближалася Роза; виблискували її високі полуботики. Я ще міг звернути та й зробив би це, звичайно, але тепер попрямував далі їй назустріч. Роза дивилася кудись мимо, наче ми ніколи не були й знайомі. Це вже так було зазвичай: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той був не один.

— Добрий вечір, Розо, — сказав я.

Вона спантеличено глянула сперш на мене, потім на Патріцію Гольман, тоді похапцем кивнула головою і, збентежена, побігла далі. За нею, розмахуючи ридикюлем і колихаючи стегнами, чимчикувала Фріці; губи її були щедро підмальовані. Вона прошила мене байдужим поглядом, ніби глянула крізь віконну шибку.

— Привіт, Фріці! Дай боже здоров'я! — привітався я.

Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала своє здивування, але я почув, як вона, проминувши нас, пішла швидше, — хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з'являться ще й інші дівчата — саме був час першого ґрунтовного обходу вулиць. Але, наче наперекір усьому, я йшов простісінько вперед — чого це я мав їх обминати? Адже я знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та бюїком. Хай побачить їх, хай добре до них придивиться.

Всі повії проходили довгою шеренгою, одна по одній, ніби вуличні ліхтарі — красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна, Ліна з дерев'янкою замість ноги, кремезна Ерна, курчатко Маріон, червоновида Марго, пухлий Кікі в білячому пальті і, нарешті, Мімі, бабуся із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала облізлу сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матінки», що торгує гарячою ковбасою, то я щиро потиснув їй руку.