Розділ «XV»

— Додому? До пані Ельфріди Мюллер з золотим хрестом на грудях? Як знати, що за цей час іще видумала стара чортиха.

— Додому, Роббі, — повторила Пат, стомлено прихилившись до мого плеча. — Це ж наша домівка.

Я зняв одну руку з керма і обняв її за плечі. Так ми поїхали, не поспішаючи, крізь блакитні туманні сутінки, і коли нарешті побачили освітлені вікна маленької вілли, що наче якась темна тварина притулилася в пологій угловині, то й справді на серці в мене було так, ніби ми повертаємось додому.

Пані Мюллер уже чекала на нас. Вона переодяглася: тепер на ній замість чорного вовняного плаття було чорне шовкове такого ж пуританського крою. Замість хрестика вона приколола емблему, що зображала серце, якір і хрест одночасно — церковний символ віри, надії і любові.

Вона значно привітніше зустріла нас, ніж по обіді, і спитала, чи задовольнить нас приготована нею вечеря: яйця, буженина і копчена риба.

— Ну що ж, нехай… — пробурмотів я.

— Вам це не до смаку? Зовсім свіжа копчена камбала. — Вона дещо боязко дивилась на мене.

— Авжеж… — холодно відповів я.

— Свіжокопчена камбала мусить бути чудова на смак, — поспішила втрутитися Пат, кинувши докірливий погляд у мій бік. — Це найкраща їжа перед сном, яку тільки можна побажати в перший день біля моря, пані Мюллер. Якби до такої вечері та ще справді гарячого чаю…

— А то як же! Чай гарячий, тільки-но закипів! Будьте ласкаві! Я звелю принести все зараз. — Пані Мюллер полегшено зітхнула і хутко пішла геть, шовкове плаття її шелестіло.

— Ти справді не любиш риби? — спитала Пат.

— Ще й як люблю! Камбала! Ось уже кілька днів як я лише про неї і мрію.

— То чого ж ти тоді запишався, мов павич? Це вже занадто!

— Треба ж було поквитатися з нею за сьогоднішній прийом.

— Ах ти господи! — Пат засміялась. — То ти, виходить, нікому нічого не даруєш! А я так уже давно все забула.

— А я ні, — відказав я. — Я не забуваю так легко.

— А слід би…

Служниця ввійшла з підносом. Шкірка у камбали була мов золотавий топаз. А як від неї пахло димком і морем!… До того ж на підносі ще лежало кілька свіжих креветок.

— Я вже починаю забувати… — замріяно промовив я. — До того ж лише тепер почав відчувати, що в мене вовчий апетит.

— У мене теж. Але спершу дай мені скоріше трохи гарячого чаю. Дивно, але мене морозить… І це тоді, коли надворі так тепло.