Розділ «XV»

Я поглянув на неї. Вона була бліда, хоча й посміхалася, ніби нічого й не трапилося.

— Щоб я більше й не чув, що ти довго купалась! — сказав я і звернувся до служниці: — Чи не знайдеться у вас трошки рому?

— Чого?

— Рому. Це такий напій у пляшках…

— Ром?

— Так, ром.

— Нє-е.

По її тістоподібному обличчю, що нагадувало повний місяць, видно було, що вона не розуміє, про що йде мова.

— Нє-е, — повторила вона.

— Ну, гаразд. Обійдемось. Будьте здорові. Хай благословить вас бог.

Вона пішла.

— Яке щастя, Пат, що у нас є такі передбачливі друзі, — сказав я. — Сьогодні вранці Ленц перед самим від'їздом сунув мені в машину досить-таки важкенький пакунок. Подивимось, що там у ньому…

Я дістав з машини пакет. Там виявився невеличкий ящичок, а в ньому — дві пляшки рому, пляшка коньяку і пляшка портвейну. Я підняв пляшки.

— Ого! Та тут навіть ром «Сент-Джемс»! На хлопців можна звіритись!

Я відкупорив пляшку і линув у чашку Пат добрячу порцію рому. При цьому я помітив, як у неї тремтить рука.

— Тебе справді так морозить? — спитав я.

— Це лише якусь мить. Тепер мені вже краще. Добрий ром. Але я скоро ляжу в постіль.

— Лягай зараз, — запропонував я. — Ми присунемо стіл до твого ліжка і так будемо вечеряти.

Вона не заперечувала. Я приніс їй ще одну ковдру з мого ліжка і пересунув стіл.

— Може, ти. Пат, хочеш справжнього грогу? Це ще краще. Я швидко приготую його.