Розділ «XV»

— Ми лише звикли спати в двох кімнатах, — сказав я. — Кожен у своїй, я хотів сказати…

Пані Мюллер несхвальне похитала головою:

— Дві спальні, коли вже побралися… це вже якась нова мода…

— Зовсім ні… — квапився я, поки її не охопила підозра. — Справа лише в тому, що моя дружина дуже чутлива уві сні. А я, на жаль, надто вже голосно хроплю…

— Ах, он воно що — ви хропите! — відповіла пані Мюллер таким тоном, ніби їй це вже давно могло спасти на думку.

Я вже побоювався, що зараз вона запропонує мені якусь кімнату нагорі, аж на третьому поверсі. Але для неї, видно, шлюб видавався священним. Вона відчинила двері до невеличкої сусідньої кімнати, в якій нічого, окрім ліжка, не було.

— Чудово, — сказав я, — цієї цілком досить. Але чи не турбуватиму я когось іншого? — В дійсності я лише хотів довідатися, чи не буде нікого, крім нас, на першому поверсі.

— Ви нікого не потурбуєте, — заявила пані Мюллер, і раптом з неї спала попередня поважність. — Крім вас, тут ніхто не живе. Всі інші кімнати порожні. — Вона трохи постояла мовчки, потім, ніби зібралася з силами, спитала: — Ви будете їсти тут, у кімнаті, чи в їдальні?

— Тут, — сказав я.

Вона кивнула головою і вийшла.

— Ну от, пані Локамп, — звернувся я до Пат. — Попались ми. Але я не міг наважитись сказати правду — у цієї старої чортихи є щось неприємне, церковне. Та й я, здається, не сподобався їй. Дивно, але ж я завжди користувався успіхом у старих дам.

— Вона не стара дама, Роббі. Це дуже мила стара діва.

— Мила? — Я знизав плечима. — А все ж — бачила, як вона тримається? В будинку жодної душі, а така величність у поведінці!

— Зовсім не така вже вона була й велична.

— Щодо тебе, то ні…

Пат засміялась:

— А мені вона сподобалась. Ну, давай принесемо чемодани та дістанем свої купальні костюми і інше.

Поплававши з годину, я лежав на пляжі, загоряв на сонці. Пат ще була в воді. її білий купальний чепчик час від часу виринав з-за гребенів блакитних хвиль. Над морем квилило кілька чайок. На обрії повільно пропливав уздовж берега пароплав, за ним розвівалася довга грива диму.

Сонце припікало. В ньому могла розтопитись будь-яка здатність чинити опір сонливій і бездумній ліні. Я заплющив очі і розплатався на весь зріст. Гарячий пісок шурхотів. До вух долинав шум слабого прибою. Мені пригадалося щось знайоме… один день, коли я лежав отак, як тепер…

Було це влітку 1917 року. Наша рота стояла тоді у Фландрії, і ми несподівано дістали відпустку на кілька днів, поїхали до Остенде. Майєр, Гольтгоф, Брайєр, Лютгенс, я і ще кілька солдатів. Більшість із нас ще ніколи не була біля моря, і в ці кілька днів, під час цієї незбагненної перерви між смертю і смертю, ми з дикою насолодою віддавалися сонцю, піску і морю. Ми проводили цілі дні на пляжі, витягалися на піску, підставляючи сонцю свої голі тіла — адже бути голим, без зброї, без мундира, без амуніції, уже саме це здавалося миром, — ми борюкалися в піску, знову і знов кидалися в море, ми відчували свої тіла, своє дихання, свої рухи на всю силу, яка була тоді в наших тілах, сповнених життя, ми забували в ті години все, та ми й хотіли забути все… Але вечорами, коли сонце ховалося за обрій і на землю насувався присмерк, коли сірі тіні від обрію набігали на помутніле море, тоді до реву прибою поволі домішувались інші звуки, які дедалі посилювались і врешті заглушали шум моря, долинали до нас, немов глуха погроза: то була канонада з фронту… І тоді раптом стихали розмови, наставала гнітюча мовчанка, голови, прислухаючись, підіймалися, і на радісних обличчях хлопчаків, що награлися-вже до втоми, несподівано знову проступали суворі солдатські риси — ще на якусь мить зворушені почуттям подиву, глибокого суму, в якому було все, що так уже й лишилося ніколи не висловленим: мужність, гіркота, і жадоба до життя, готовність виконати свій обов'язок солдата, розпач, надія і якийсь незбагненний сум приречених на передчасну смерть… Через кілька днів почався новий великий наступ, а вже на третє липня від роти лишилося всього-на-всього тридцять два чолоГріки, і Майєр, Гольтгоф і Лютгенс загинули…