Розділ «XV»

— Тоді — не знаю. Досі я завжди обходився цими трьома назвами, коли мене питали. І завжди одній з них вірили.

Пат засміялась:

— Жаль. Коли б я знала про це, то задовольнилася б уже анемонами.

— Цикута, — сказав я, — мій коньок. З нею я майже завжди добивався успіху.

Пат підвела голову:

— Оце здорово! І часто тебе отак питали?

— Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин…

Вона сперлася руками на землю:

— Але ж це, власне кажучи, ганьба — отак ходити по святій землі і майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати…

— Не сумуй, — сказав я;-це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічого зарадити не може.

— Це в тебе лише відмовка! Я ж певна, що говориш так лише тому, що лінивий.

Я обернувся до неї.

— Авжеж. Але про лінь люди ще далеко не все знають. Вона — джерело всякого щастя і кінець якої б то не було філософії. Іди, полеж іще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди топчеться або сидить. Від цього, як і всяка животина, багато втрачає на доброму настрої. Лише коли лежиш, повністю примиряєшся сам з собою.

Якийсь автомобіль загуркотів здалеку, потім проїхав повз нас.

— Маленький мерседес, — сказав я, не підводячи голови. — Чотирициліндровий.

— Ось іде ще один, — зауважила Пат.

— Так, я вже чую. Рено. З радіатором — як у свині рило?

— Так.

— Тоді це рено. А ось — послухай! — це вже справжня машина! Ланчіа! Вона наздожене тих обох, як вовк ягнят! Ти лише послухай мотор! Наче орган!

Машина вітром пронеслася повз нас.