Розділ «XIV»

— У мене є й покупець, — вів я далі, — сплатить готівкою — гроші на стіл.

— Готівкою… — трохи подумавши, вимовив Блюменталь, — в наші час це слово звучить надто поетично…

— Отож і я так думаю… — підтвердив я, раптом відчувши впевненість. — Ну, то як воно, можна б нам про це поговорити?

— Поговорити завжди можна… — відказав Блюменталь.

— Добре. Коли я міг би з вами побачитись?

— Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині у мене в конторі.

— Гаразд.

Я поклав трубку.

— Отто, — звернувся я дещо схвильований до Кестера, — ніколи я цього не сподівався, але здається мені, що наш кадилак повернеться назад!

Кестер одірвався од своїх паперів.

— Справді? Він хоче його продати?

Я кивнув головою і подивився крізь вікно на Ленца, який енергійно умовляв булочника.

— Не так він це робить, — сказав я занепокоєно, — дуже багато балакає. А булочник страшенно недовірливий, його треба умовляти мовчанкою. Негайно ж піду зміню Готфріда.

Кестер засміявся.

— Ні пуху тобі ні пера, Роббі!

Підморгнувши йому, я вийшов. Але тут я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати кадилак. Він завзято пояснював будочникові, як індійці в Південній Америці печуть хліб з кукурудзи. Я кинув на нього вдячний погляд, а тоді звернувся до будочника.

— На жаль, той чоловік не хоче продати…

— Так я й знав, — швидко вимовив Ленц, ніби ми з ним наперед умовилися…

Я знизав плечима.

— Шкода, звичайно… Але мені це зрозуміло…