Розділ «XIV»

— Добре. Але ж це досить далеко, то їдьмо ж негайно.

Фердінанд Грау мав кепський вигляд. Обличчя — землисте, опухле, під очима глибокі тіні. Він привітався з нами на дверях ательє.

Булочник ледве глянув на нього, він був якось дивно збуджений і нерішучий.

— Де портрет? — негайно ж запитав він.

Фердінанд показав рукою в напрямі вікна — портрет стояв там на мольберті. Булочник швидко увійшов до ательє, а тоді нерухомо застиг перед самим портретом. Через декілька хвилин зняв капелюх — він так спішив, що зовсім забув його зняти.

Ми з Фердінандом і далі стояли на дверях.

— Ну, то як воно, Фердінанде? — запитав я.

Він зробив непевний жест рукою.

— Щось, може, трапилось?

— А що може трапитись?

— У тебе нездоровий вигляд…

— Оце й усе? Більш нічого?

— Ні, більш нічого…

Він поклав свою широку руку мені на плече і посміхнувся, як старий сенбернарський собака.

Ми ще трохи почекали. Тоді підійшли до булочника. Портрет мене несподівано вразив. Голова вийшла дуже добре. Використавши шлюбну фотографію та друге фото вже змарнілої людини, Фердінанд намалював ще зовсім молоду жінку, що дивилася з портрета серйозними, дещо безпорадними очима.

— Так, — сказав булочник, не оглядаючись на нас, — це вона.

Він це сказав ніби про себе; здавалося, він і не помітив, як це в нього вирвалося.

— Вам добре видко? — спитав Фердінанд.

Булочник не відповів.

Фердінанд підійшов, щоб трохи повернути мольберт. Тоді відступив назад і кивнув мені, запрошуючи до маленької кімнати поруч з ательє.