Розділ «XIV»

Вона знову захихикала.

— Та принесіть самі… Чи, може, боїтесь?

Вона, мабуть, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться…

— Ні, не боюся, — відповів я, — та часу нема… Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте… А це отруює життя…

Вона так швидко відсахнулась, що мало не перекинулась через плющове крісло.

Тут саме ввійшов і булочник. Подивився скоса недовірливо на чорняву. Тоді почав лічити мені гроші — готівкою. Лічив він повільно, ніби зволікаючи. Тінь його погойдувалася по трояндових шпалерах кімнати туди й сюди, ніби теж лічила гроші. Виписуючи розписку, я раптом здумав собі, що це вже вдруге сьогодні відбувається таке, тільки на моєму місці був спершу Фердінанд Грау. Хоч у цьому не було нічого особливого, мені видалося це трохи дивним. Я з радістю вирвався на вулицю. Повітря було по-літньому лагідне. Кадилак виблискував біля тротуару.

— Ну, друже, красненько дякую! — сказав я і поплескав його по радіатору. — Повертайся скоріше знову-до нових подвигів!