Розділ «XIV»

— Еге… — сказав він, — не раз були вже й на волосинку од смерті… То й за це треба випити по одній…

— Давай…

Ми повернулися до ательє. Потемнішало. Булочник, втягнувши плечі, все ще стояв перед портретом. Жалюгідно розгубленим видавався він у цьому великому порожньому приміщенні; мені здалося навіть, ніби він якось поменшав…

— Запакувати вам портрет? — спитав Фердінанд.

— Ні… — злякано заперечив булочник.

— Тоді я його вам завтра пришлю.

— А не можна б йому ще тут побути? — боязко запитав булочник.

— А це чому так? — здивовано звернувся до нього Фердінанд і підійшов ближче. — Вам не подобається портрет?

— Подобається… але я б хотів його залишити ще на деякий час тут…

— Не розумію…

Булочник глянув на мене, ніби шукаючи допомоги.

Я зрозумів: він боявся повісити портрет вдома через оте чорняве стерво. А може, боявся й померлої, боявся понести «її» туди…

— Але ж, Фердінанде, — почав я, — портрет може й тут повисіти, аби тільки гроші були сплачені…

— Це-то звичайно…

Булочник полегшено зітхнув і витяг з кишені чекову книжку. Обоє пішли до стола.

— Тепер решта — чотириста марок? — запитав булочник.

— Чотириста двадцять, — відповів Фердінанд, — включаючи знижку. Хочете розписку?

— Так, — відповів булочник, — такий уже порядок.

Мовчки вони заходилися писати чек і розписку. Я став коло вікна і озирнувся. У неясному світлі сутінок по стінах навкруги мерехтіли обличчя на не взятих ще і несплачених портретах у золотих рамах. Вони здавалися галереєю привидів з того світу, які всі ніби вп'яли свої застиглі очі у портрет коло вікна, що теж мав приєднатися до них. Вечір кидав на нього свій останній відблиск життя… Все це створювало дивний якийсь настрій-дві зігнутих фігури, що писали коло стола, тіні,численні мовчазні портрети.

Булочник знову підійшов до вікна. Його червонуваті очі здавалися скляними кульками, рот був напіврозкритий, нижня губа звисла, оголивши жовті зуби, — видовище сміховинне й сумне… У квартирі над ательє хтось почав грати на піаніно якісь вправи, одноманітні своїми змінами тону. Звуки були різкі, неприємні. Фердінанд Грау стояв біля стола, запалюючи сигару. Вогник сірника освітив його обличчя. Це маленьке червонувате сяйво ніби розсунуло межі напівтемного приміщення, пофарбувавши його в сині тони.