Розділ «XIII»

— Гаразд, — погодився я, — давай.

Я з двома королями змусив спасувати аж чотирьох гравців.

— Ого! — зауважив я. — Та сьогодні тут, здається, ще й шулерська погода!…

— Вона завжди така, — відповів Фердінанд і передав мені сигарету.

Мені не хотілося засиджуватися. Але тепер я відчув уже деякий грунт під ногами. На душі в мене було не дуже-то добре, але ж тут я почував себе, як удома.

— Постав-но мені сюди півпляшки рому, — гукнув я Фредові.

— Долий портвейну, — сказав Ленц.

— Ні, — відказав я. — Не маю часу на експерименти. Хочу упитися.

— Тоді пий солодкі лікери. Посварився?

— Дурниці…

— Не кажи так, дитинко. Не плети дурниць своєму старому татові Ленцу, що добре обізнаний з усіма закутками людського серця. Скажи «так» і пий.

— З жінкою посваритися не можна. Можна щонайбільше на неї злоститись.

— Це надто тонкі нюанси для трьох годин ночі. А я, між іншим, сварився з кожною. Коли вже не сваришся, то, значить, скоро всьому край.

— Добре, — відповів я, — хто здає?

— Ти, — відказав Фердінанд Грау. — Здається, чи не захопила тебе, Роббі, світова скорбота. Плюнь на це діло! Життя барвисте, але недосконале. До речі, ти попри всю твою світову скорботу чудово граєш. Два королі… — це ж нахабство!

— Якось я бачив партію, — кинув Фред з-поза стойки, — там проти двох королів поставили сім тисяч франків.

— Швейцарських чи французьких? — запитав Ленц.

— Швейцарських.

— Твоє щастя. З французькими ти б не посмів перервати гру…

Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п'янів, тільки голова розболілась. Зелений змій не з'являвся перед очі…