Розділ «XIII»

— Добре.

Танго тривало довго. Танцюючи, Пат час від часу поглядала на мене і посміхалася мені. Я відповідав — кивком голови, але почував себе трохи ніяково. Пат мала чудовий вигляд і танцювала прекрасно. Але й Бройєр, на жаль, танцював добре, і обоє якнайліпше пасували одне до одного. Вони танцювали так, ніби їм уже часто доводилось танцювати удвох. Я замовив собі подвійну порцію рому. Пат з Бройєром повернулися. Бройєр пішов привітатися де з ким з одвідувачів, і на якусь хвилину я залишився з Пат сам на сам.

— Давно ти вже знаєш цього хлопця? — запитав я.

— Вже давно. А чого ти питаєш?

— Та так тільки Ти часто з ним тут бувала?

Вона пильно подивилась на мене.

— Я вже й не пригадую, Роббі…

— Такого не забувають, — наполягав я, хоч і зрозумів, що вона цим хотіла сказати.

Вона похитала головою і посміхнулася. У цю мить я її дуже любив. Вона хотіла показати мені, що все, що колись було, уже забуте. Але щось та не давало мені спокою. Я знав, що це щось сміховинне, але позбутися цієї думки ніяк не міг. Я поставив чарку на стіл.

— Можеш спокійно про все сказати мені. Тут нічого нема такого…

Вона знову глянула на мене.

— Невже ти думаєш, що ми б у такому разі прийшли сюди?

— Ні, не думаю, — відповів я, і мені стало соромно.

Знову заграв оркестр. Підійшов Бройєр.

— Блюз, — сказав він, звертаючись до мене. — Чудово! Не хочете танцювати?

— Ні! — відказав я.

— Шкода.

— Та ти б спробував, Роббі, — сказала Пат.

— Краще вже ні.

— Але чому ж ні? — запитав Бройєр.