Розділ «XIII»

Лише все відчувалося гостріше. У шлунку щось палало.

— Ну, тепер кінчай та з'їж чого-небудь, — сказав мені Ленц. — Дай йому, Фреде, сандвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.

— Ще один кін.

— Добре. Останній. Ставка подвійна?Дфемшоф

— Подвійна! — погодились інші.

Я досить безглуздо прикупив до десятки треф та до короля три карти: валета, даму й туза. Цим самим я виграв у Больвіса, який мав на руках чотири вісімки і зарвався з ними чортзна-куди. Вилаявшись, він сплатив мені цілу купу грошей.

— От бачиш, — зауважив Ленц, — везуча погода!

Ми пересіли до стойки. Больвіс спитав за «Карла». Він і досі не міг забути, як Кестер перегнав його спортивну машину. Усе ще хотів купити «Карла».

— Спитай у Отто, — сказав йому Ленц, — але думаю, що він скоріше продасть тобі руку.

— Ну-ну!… — не погоджувався Больвіс.

— Де тобі це зрозуміти, — відказав Ленц, — ти ж торгаш, типовий син двадцятого сторіччя!

Фердінанд Грау розсміявся. Фред теж, а врешті сміялися ми всі. Коли б не посміятись з двадцятого сторіччя, то хоч повісся. Але й довго сміятись не можна було. Бо хотілося, власне кажучи, плакати.

— Ти вмієш танцювати, Готфріде? — запитав я.

— Звичайно ж. Адже був колись учителем ганців. Хіба ти про це забув?

— Забув, забув… Нехай забуває! — сказав Фердінанд Грау. — Забуття — це секрет вічної молодості. Старіють саме тому, що багато чого пам'ятають. А забувають надто мало.

— Ні, — заперечив Ленц, — забувають завжди тільки непотрібне.

— Можеш ти мене навчити? — запитав я.

— Танцювати? За один вечір, дитинко. Оце й усе твоє лихо?

— Нема в мене ніякого лиха… Так, голова болить…

— Це — хвороба нашого часу, Роббі, — сказав Фердінанд. — Найкраще було б народитися зовсім без голови.