Розділ «XIII»

— Мене це не цікавить, — відповів я непривітно. — Та я й не вчився ніколи. Часу не було. А ви танцюйте, танцюйте, я вже тут сам якось розважатимусь.

Пат вагалася.

— Але ж, Пат, — сказав я, — ти ж це так любиш!

— Це-то так, але чи ти справді тут розважатимешся?

— Ще й як! — я показав на свою чарку. — Це також своєрідний танець…

Вони пішли. Я кивнув кельнеру і допив чарку. Тоді сидів собі коло столу та лічив солоні горішки Навколо мене витала тінь пані Залевської.

Бройєр привів до нашого столу кілька своїх знайомих: двох гарненьких жінок і молодика з зовсім лисою, маленькою головою. Потім до нас приєднався ще й четвертий. Всі вони трималися невимушене, впевнено, елегантно. Пат була знайома з усіма чотирма.

Я відчував себе якимсь бовдуром. Досі завжди був з Пат сам на сам, а тепер оце вперше опинився серед людей, з якими вона була знайома раніше. Я не знав, як мені з ними поводитись. Вони рухались непомітно, невимушено, вони жили в умовах, де все робиться само собою, де не бачать нічого такого, чого не хочуть бачити, вони жили в зовсім іншому світі. Був би я тут сам або з Ленцом чи Кестером, мене б це не турбувало, мені було б байдуже. Але ж тут була Пат, це були її знайомі, а через це — все здавалося не таким, як треба, сковувало мене, змушувало до порівнянь.

Бройєр запропонував піти до іншого ресторану.

— Роббі, — звернулася до мене на виході Пат, — може, краще підемо додому?

— Ні, — відказав я, — а чого?

— Та тобі ж нудно…

— Аж ніяк. Чого це мені має бути нудно? Навпаки! А тобі ж це так до вподоби!

Вона подивилась на мене, але не сказала нічого.

Я почав пити. Не так, як досі, але таки добре пити. Молодик з лисою головою почав до мене придивлятись. Спитав, що саме я п'ю.

— Ром, — відповів я.

— Грог? — перепитав він.

— Ні, ром, — ствердив я.

Він і собі покуштував та й поперхнувся.

— Фу! Щоб його… До цього треба звикнути… — сказав він з повагою в голосі.