Розділ «XIII»

Пат похитала головою.

— Хай бог милує! Ненавиджу, як ото там, висолопивши очі, оглядають одне одного…

Я подався до буфету, щоб принести їй бокал апельсинового соку. Там виявилося дуже завізно. Музика у багатьох дивним якимсь чином збуджує апетит. Гарячі сосиски поїдали так, ніби вибухла епідемія голодного тифу.

Повернувшися з бокалом до своєї ложі, я побачив якогось чоловіка за кріслом Пат. Обернувши голову назад, вона жваво з ним розмовляла.

— Це — пан Бройєр, Роберте, — сказала Пат.

«Пан Дурило», подумав я собі, скоса на нього поглядаючи. «Роберт» сказала вона, не «Роббі»… Я поставив бокал на бар'єр і став чекати, щоб цей тип пішов. На ньому був чудово пошитий смокінг. Але він розводився про режисуру, про склад учасників і не йшов. Пат звернулася до мене:

— Пан Бройєр питав, чи не схочемо ми потім піти до «Каскаду»?

— Якщо тобі так хочеться…

Пан Бройєр сказав, що можна б трохи потанцювати. Він тримався дуже ввічливо і загалом подобався мені.

Але була в ньому та неприємна елегантність і невимушеність, які, так мені здавалося, мусили вплинути на Ват і яких мені самому бракувало. Раптом — я просто сам собі не повірив — я почув, як він звертався до Пат на «ти». І хоч на це могла бути сотня не вартих уваги причин, я б залюбки викинув цього типа вниз, до оркестру.

Пролунав дзвоник. Музиканти настроювали інструменти. Тоненько попискували скрипки.

— Отже, домовилися, зустрінемось на виході, — сказав Бройєр і нарешті пішов.

— А що це за бродяга? — запитав я.

— Це не бродяга, а симпатична людина. Старий знайомий.

— До старих знайомих я маю деякі претензії, — відказав я.

— Любий, слухай краще музику…

«Каскад», — подумав я собі, підраховуючи гроші, — там здеруть добре…»

Похмурий, але цікавий, що саме там буде, пішов я з Пат. Мало, що пані Залевська мені наврочила, бракувало мені ще цього Бройєра… Він уже чекав на нас біля виходу.

Я гукнув таксі.

— Облиште, — сказав Бройєр, — у моїй машині досить місця.