Розділ «XIII»

— А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь-то заночувала…

— Це можна… Ти хочеш їсти?

— Ще ні.

— На всякий випадок я швиденько хапну кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх біля вхідних дверей… Тепер саме час…

Повернувшись, я побачив, що Пат стоїть біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М'яке ранкове світло наче вуаллю вкривало її плечі.

— То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? — сказав я.

Вона кивнула, не обернувшись до мене.

— Ми просто не будемо більш разом із сторонніми людьми. Справжня любов не зносить чужих. Тоді ми й не посваримось, не будемо й ревнувати. До біса цього Бройєра з усім його_товариством, правда ж?

— Так, — сказала вона, — і цю Марковіц теж.

— Марковіц? А це хто?

— Та, з якою ти сидів коло стойки в «Каскаді».

— Ага, ота, — сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, — ота, значить…

Я вивернув свої кишені.

— Глянь-но сюди. Хоч на дещо згодилася вся ця історія — я виграв у покер цілу купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, га? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?

Вона кивнула.

Сонце сходило з-за дахів будинку профспілок. Заблищали вікна. Волосся Пат променіло, плечі стали злотаві.

— Як це ти там казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі — за фахом?

— Архітектор.

— Архітектор, — повторив я, дещо неприємно вражений, бо був би радніший почути, що він взагалі ніщо, — ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда ж, Пат?

— Так, любий мій.