Розділ «XIII»

— Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.

— Може й так, — погодився я. — Але ж не годиться й те, що я, відколи знаю тебе, все більше стаю дитиною…

— Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумніший!

— Це, звичайно, теж аргумент… Але ти добре вмієш виручати з біди… Думаю, що тут збіг багатьох обставин.

Вона поставила чашку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я по давній, важкій подорожі повернувся додому.

Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. Це, очевидно, була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде в кухні, тоді ми вже не зможемо вийти непомітно. Пат ще спала. Вона дихала глибоко й рівномірно. Будити її було б злочином. Але ж треба було…

— Пат…

Вона щось промурмотіла уві сні.

— Пат… — я проклинав усі на світі мебльовані кімнати…

— Пат, пора… Треба нам тебе одягти…

Вона розплющила очі й посміхнулась, розніжена сном, як дитина.

Мене і цей раз, як і завжди, приємно вразила оця її радість пробудження, я так любив у ній це… Бо я ніколи не прокидався радісний.

— Пат… Пані Залевська вже промиває свої штучні зуби…

— Я на сьогодні залишуся в тебе…

— Отут?

— Так…

Я підвівся.

— Блискуча ідея… але ж твої речі… це ж вечірні туфлі і плаття.

— То я й пробуду до вечора…

— А що ж удома скажуть?