Розділ «XII»

Худорлява і бліда, стояла вона на безлюдній сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді самотній і безрадісний, ні про що не думаючи, ні на що не надіючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів порозмовляли, стала довірлива й віддана. Стосунки у нас були не зовсім звичайні — часом я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона десь стояла і чекала на мене. Обоє ми під ті часи не мали нічого й нікого, отож та крихітка тепла і сумісного життя, яку ми могли один одному дати, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Тепер я давно вже її не бачив, а відколи познайомився з Пат — ні разу.

— Де це ти так довго була, Лізо?

Вона знизала плечима.

— Хіба не однаково… Оце хотіла з тобою побачитись. Ну, то я піду собі…

— Як же ти живеш?

— Облиш… — відповіла вона. — Не силуй себе…

Уста її тремтіли, обличчя було зголодніле.

— Я трохи пройдуся з тобою, — сказав я.

Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, прибрало дитячого виразу. По дорозі, в одній з шоферських пивничок, що були відкриті всю ніч, я купив їй трохи їстівного. Спочатку вона не хотіла, тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але стежила за тим, щоб мене не скривдити, щоб мені не дісталися гірші шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить було й чверть фунта, якщо ми ще беремо франкфуртські сосиски. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві порції сосисок.

Ліза мешкала в мансарді, яку вона собі трохи обставила. На столі-гасова лампа, коло ліжка у пляшці- свічка. По стінах-фото, вирізані з журналів та прикріплені кнопками. На комоді — декілька книжок — детективні романи, поруч з ними — пачка похабних фотографій. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.

Ліза жбурнула ці картки до шухляди і вийняла звідти злинялу, але чистеньку скатерку.

Я почав розгортати покупки. Ліза тим часом переодяглася. Спершу вона зняла плаття, хоч, як я знав, їй завше найдужче болять ноги — стільки ж треба побігати… Вона стояла передо мною у своїх лакових напівчеревиках до колін та в чорній білизні.

— Ну, як мої ноги? — спитала вона.

— Високий клас, як завжди!

Вона була задоволена з цієї оцінки і з полегшенням сіла на ліжко, щоб розшнурувати напівчеревики. Тоді простягла їх мені:

— Сто двадцять марок коштують! Поки такі гроші заробиш, то вони вже й розлізуться…

Витягла з шафи кімоно і пару збляклих оксамитових черевичків ще з кращих часів. При цьому всміхалася так, ніби в чомусь завинила — хотілось сподобатись… Мені раптом щось наче перетяло серце, наче тут, у цій комірчині, помер хтось близький мені.

Ми сиділи разом, я обачливо розмовляв з нею. Але вона все ж помічала, що це вже не те, що було. В очах у неї з'явився страх. Між нами ніколи не було нічого більше від того, до чого призводив випадок. Але, може, саме це й зобов'язувало і єднало нас більше, як щось інше.

— Ідеш уже? — спитала вона, коли я встав; спитала так, наче давно вже цього побоювалась.

— Я в одному місці умовився…