Розділ «XII»

Вона глянула на мене:

— Так пізно?

— У справі. Дуже для мене важливій, Лізо. Треба спробувати знайти одного… Під цей час він сидить звичайно в «Асторії».

Жодна жінка не буде така кмітлива щодо цього, як дівчата Лізиного типу. Але таким дівчатам і не збрешеш так, як іншій жінці. Обличчя Лізи стало якимсь спустошеним.

— У тебе є інша жінка…

— Але ж, Лізо… ми з тобою так рідко бачимося… ось уже близько року зовсім не… ти ж можеш собі уявити…

— Ні, ні, я не про це. У тебе є жінка, яку ти любиш! Ти змінився, я бачу…

— Ах, Лізо…

— Авжеж змінився. Ну, скажи!

— Я й сам не знаю. Може й так.

На хвилинку вона завмерла на місці. Тоді кивнула.

— Так, звичайно, що так… А я дурна… Адже у нас із тобою нема нічого спільного…

Вона провела рукою по лобі.

— Не знаю, звідки це в мене…

Я дивився на її тоненьку фігурку, нужденну, знесилену… Оксамитові черевички… кімоно… довгі самотні вечори, спогади…

— До побачення, Лізо…

— Ідеш?… Не побудеш іще трошки? Ідеш… отак?

Я знав, що в неї на думці. Але я не міг. Дивна штука, але… не міг, дуже добре відчував, що не можу. Раніш такого зі мною не було. Я не надавав великого значення поняттю вірності. Але просто якось не виходило. Я раптом відчув, як далеко я вже відійшов від усього такого.

Вона стояла на порозі.

— Ідеш… — Потім побігла назад у кімнату. — Ось, я знаю, ти поклав для мене гроші… під газету… не хочу їх… Ось вони, ось… на, іди вже…