Розділ «XII»

Я дав йому такого стусана, що він упав з свого триногого табурета.

— Ах ти, сарано бісова! Знаєш, що я зроблю? Я сьогодні ввечері просто заїду за нею на таксі.

— Правильно! — Готфрід підняв руки,,ніби щоб мене благословити. — Тільки щоб воля була! Вона цінніша за любов! Та про це дізнаються вже потім. Але таксі тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердінанда Грау та Валентина. Це буде вечірка серйозна, урочиста!

Ми сиділи в садку маленького ресторанчика десь за містом. Вологий місяць, як червоний смолоскип, низько висів над лісами. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, за паморочливо пахнув бузок, а велике скляне барильце на столі перед нами, повне запашного вина, ясним опалом іскрилося в непевному світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синюватою і перламутровою плямою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнив його нам.

Фердінанд Грау очолював стіл. Пат сиділа поруч з ним. Вона пришпилила собі блідорожеву орхідею, яку він їй подарував.

Фердінанд виловив у своєму бокалі якусь комашку і обережно розплатав її на столі.

— Гляньте-но сюди, — звернувся він до нас. — Які крильця! Порівняно з ними оксамит — просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді — кінець…

Він подивився на всіх нас по черзі.

— А знаєте, брати мої, що найзловісніше в світі?

— Порожня чарка, — відповів Ленц.

Фердінанд ураз вивів його з ладу.

— Найбезчесніше в світі, Готфріде, це коли чоловік стає дотепником. — Тоді знову звернувся до нас: — Найзловісніше, брати мої, це час! Так, час! Ота мить, в яку ми живем і якою ніколи не володіємо.

Він вийняв годинник і простягнув його Ленцові перед очі.

— Ось воно, ти, паперовий романтику! Пекельна машина, цокає собі й цокає, невпинно цокає туди, в пітьму, в ніщо! Можеш спинити лавину, гірський обвал, але цього не спиниш, ні!

— А я й не хочу його спиняти, — заявив Ленц. — Хочу тихо й мирно старіти. До того ж я люблю зміни…

— Людина цього не терпить, — сказав Грау, не звертаючи на Ленца ніякої уваги. — Та й не може стерпіти. Тому вона вигадала собі мрію. Стару, зворушливу, безнадійну мрію людськості — вічність!

Готфрід розсміявся.

— Найтяжча в світі хвороба, Фердінанде, це — мислити! Вона невидужна.

— Якби то була єдина хвороба, то ти б уже був безсмертний, — відказав Грау. — Що ти таке? Згусток вуглеводів, вапна, фосфору та трохи заліза, на коротку мить свого перебування на землі званий Готфрідом Ленцом.

Готфрід з задоволенням оскалив зуби. Фердінанд затряс своїм могутнім черепом.