Розділ 31

І вона почала змінюватися. Віднесло геть останні залишки її білої сукні, а звуглена поверхня її обпаленої шкіри стала відлущуватися величезними чорними пластівцями, тим часом як із землі довкола неї широкою сріблястою спідницею закрутилася вгору свіжа нова кора, що торкалася розтрощеного стовбура старого дерева та зливалася з ним. Вона востаннє розплющила очі й подивилася на мене з раптовим полегшенням, а тоді вона зникла; вона росла, а з її ніг вирвалося над старим корінням нове.

Я відступилась, а коли її коріння глибоко ввійшло в землю, повернулась і побігла до Саркана крізь багнюку, що лишилася від спорожненого озерця. Він перестав обростати корою. Разом ми вирвали його до кінця — злущили її з його шкіри, звільнивши ноги. Я підняла його з пня, і ми сіли разом на березі струмка.

Я була надто виснажена, щоб про щось думати. Він майже з відразою супився, опустивши очі на власні руки. Раптом він кинувся вперед, нахилився над руслом струмка й зарився у м’яку вологу землю. Я якийсь час байдуже спостерігала за ним, а тоді до мене дійшло, що він намагається відновити течію струмка. Я підвелася й потягнулася туди, щоб допомогти. Щойно я почала, до мене прийшло те ж відчуття, якого він уникав: упевненість у тому, що саме так і варто вчинити. Річка хотіла текти так, хотіла впадати в озерце.

Для цього знадобилося лише пересунути кілька жмень багна, а тоді струмок потік нашими пальцями, розчищаючи собі решту дна. Озерце знову почало наповнюватися. Ми стомлено сіли знову. Поруч зі мною він намагався прибрати з рук багнюку та воду, витираючи їх об куточок своєї зіпсованої сорочки, об траву, об штани, та здебільшого просто розмазував багнюку. Глибоко в нього під нігтями взялися кіркою чорні півкола. Нарешті він видав звук розпачу й опустив руки собі на коліна; він був надто втомлений, щоб скористатися чарами.

Я прихилилася до нього збоку; його роздратування якось дивно втішало. За мить він неохоче обняв мене однією рукою. Глибока тиша вже поверталася до гаю, неначе весь вогонь і гнів, який ми принесли, міг лише ненадовго урвати його спокій. Попіл осів на багнисте дно озерця та вже був поглинутий. Обпалене листя падало з дерев у воду, на роздерті голі клаптики землі наповзав мох, а тим часом розкривалися нові стеблини трави. Попереду озерця перепліталося зі старим серцедеревом нове, обіймаючи його та перекриваючи зазублений шрам. Вони випускали маленькі білі квіточки, схожі на зорі.