Розділ 31

Потім йому вдалося нахилитися вперед. Він прошепотів Саркановим голосом: «Аґнєшко», — а тоді зник; його обличчя щезло у великій темній порожнині, що відкрилась у стовбурі. Я взялася за краї та залізла в порожнину, у темряву слідом за ним. Коріння дерева було близьке й туге; від вологого теплого запаху нещодавно розритої землі, а також від залишків запаху вогню та диму мені забило ніс. Мені хотілося вилізти назад; я не хотіла там бути. Проте я знала, що повертатися не слід. Я була тут, усередині дерева. Я штовхалася, пхалася та продиралася вперед, усупереч усякому чуттю та жаху. Змусила себе витягнути руку й відчути довкола себе побите, обпалене дерево; тріски проколювали мені шкіру, а живиця заклеювала мені очі та ніс, позбавляючи повітря.

Мої ніздрі були повні дерева, гнилі та гару.

— Аламак, — хрипко прошепотіла я заклинання для проходження крізь стіни, а тоді проштовхалася крізь кору й побите дерево, повернувшись до задимлених решток серцегаю.

Я вийшла на курган; моя сукня аж позеленіла від живиці, а за мною було розтрощене дерево. Світло «Виклику» досі палало з того боку води, а останні неглибокі залишки озерця сяяли в ньому, наче повний місяць просто над обрієм, так яскраво, що аж дивитися було боляче. Саркан був на іншому кінці озерця та стояв на колінах. Вуста в нього були мокрі, з руки капало, і лише вони не почорніли від сажі, бруду та диму; він зачерпнув води й підніс її до вуст. Він напився з Веретена, як води, так і сили, щоб набратися снаги й зачитати «Виклик» самотужки.

Але тепер королева Пущі стояла над ним, обвивши його шию довгими пальцями, щоб задушити; з берега його коліньми й ногами дерлася вгору срібна кора, а він відчайдушно намагався позбутись її хватки в себе на горлі. Вона відпустила його та крутнулася, криком висловивши протест проти моєї втечі; надто пізно. Наді мною величезна зламана гілка серцедерева з протяжним стогоном відламалася від стовбура й нарешті впала, загуркотівши й лишивши відкриту неглибоку рану.

Я зійшла з кургану, щоб зустрітися з нею на мокрому камінні, тим часом як вона, розлючена, йшла на мене.

— Аґнєшко! — хрипко закричав Саркан, витягнувши руку та борсаючись, наполовину заритий в землю. Та щойно діставшись мене, королева Пущі сповільнилась і зупинилася. Світло «Виклику» осяяло її ззаду — осяяло жахливе зараження в ній, гірку чорну хмару довгого відчаю. Та воно пролилося й на мене, на мене та крізь мене, і я зрозуміла, що вона побачила, як з мого обличчя на неї визирає хтось інший.

Я бачила в ній, куди вона пішла з гаю: як вона вистежила їх, усіх людей вежі, і чаклунів, і фермерів, і лісорубів. Як вона садила одне заражене серцедерево за іншим у корінні власного горя та живила це горе надалі. Я відчула, як у мені глибоко й повільно ворушиться жаль Лінайї, переплетений з моїм жахом: жаль, скорбота і гризота. Королева Пущі теж це побачила, і тому застигла переді мною, тремтячи.

— Я зупинила їх, — сказала вона; її голос нагадував шкряботіння гілки об віконну шибку вночі, коли уявляєш, що то шкрябає надворі якесь темне створіння, намагаючись залізти всередину. — Я мала їх зупинити.

Вона говорила не зі мною. Її очі дивилися поза мене, глибоко вдивляючись в обличчя її сестри.

— Вони спалили дерева, — промовила вона, благаючи про розуміння ту, що давно зникла. — Вони їх зрубали. Вони завжди їх рубатимуть. Вони приходять і йдуть, наче пори року, наче зима, якій байдуже до весни.

Її сестра вже не мала голосу, щоб говорити, але до моєї шкіри прилипла живиця серцедерева, а його коріння йшло глибоко в мене під ногами.

— Нам слід піти, — неголосно сказала я, відповівши за нас обох. — Нам не слід залишатися вічно.

Тоді королева Пущі нарешті подивилася на мене, а не крізь мене.

— Я не могла піти, — сказала вона, і я зрозуміла, що вона намагалася. Вона вбила володаря вежі та його вояків, вона обсадила всі поля новими деревами, і вона прийшла сюди зі скривавленими руками, щоб нарешті заснути разом зі своїм народом. Але вона не змогла вкорінитися. Вона запам’ятала не те, що треба, і надто багато забула. Вона запам’ятала, як убивати і як ненавидіти, і забула, як рости. Зрештою вона спромоглася лише на одне — лягти поруч із сестрою, не зовсім снити й не зовсім померти. Я потягнулася та взяла з однієї гілки розтрощеного дерева, яка висіла низько, єдиний плід, який чекав, сяйливий і золотий. Я простягнула його їй.

— Я допоможу тобі, — сказала я їй. — Якщо ти хочеш її врятувати, то ти це можеш.

Вона підняла очі на розбите дерево, що помирало. З її очей витікали каламутні сльози із суміші бруду, попелу та води, що стікали з її щік потужними брунатними струменями. Вона повільно підняла руки, щоб узяти в мене плід; її довгі вузлуваті тонкі пальці обережно, ніжно обкрутилися довкола нього. Вони злегка торкнулися моїх, і ми поглянули одна на одну. На якусь мить крізь дим, що закручувався між нами, здалося, ніби я могла бути тією донькою, на яку вона сподівалася, дитиною між народом вежі та її власним; вона могла бути моєю вчителькою та наставницею, як книга Яги, що вказувала мені шлях. Ми могли б узагалі ніколи не ворогувати.

Я схилилася й набрала в один скручений листочок трохи води для неї, останні залишки чистої води, що залишилася в озерці. Ми разом піднялися на курган. Вона піднесла плід до рота й надкусила; його сік потік, капаючи, з її підборіддя блідо-золотавими цівками. Вона заплющила очі й стала там. Я поклала на неї руку, відчула ненависть і пекучий біль, який скрутився глибоко в ній лозою-душителькою. Другу руку я, втім, поклала на дерево-сестру й потягнулася до глибокого колодязя в ній, до тиші та спокою. Удар блискавки її не змінив; спокій залишиться, навіть коли дерево впаде повністю, навіть коли роки обертатимуть його на порох, повертаючи в землю.

Королева Пущі притулилася до відкритої рани дерева й обхопила руками почорнілий стовбур. Я віддала їй останні краплі води з озерця, вилила їх їй до рота, а тоді торкнулася її шкіри й тихо, дуже просто сказала:

— Ваналем.