Розділ 29

— Ми залишимося.

Відвернувшись, Саркан забурмотів, не терплячи того, що видавалось йому безумством. Але я зустрілася поглядом із Борисом. У мене під ногами стишено мугикала свою співанку долина, домівка. Я навмисне вийшла надвір босоніж, щоб можна було вплести пальці ніг у м’яку траву й багнюку і всотати ту силу в себе. Я знала, чому він не їхав, чому не поїхали б мої мати й батько, якби я прибула до Дверніка й попросила їх поїхати.

— Дякую, — сказала я йому.

Віз зі скреготом поїхав геть. Вояки посунули за ним. Із зад­ка на мене дивилася Кася, яка обіймала дітей, доки курява від ходу не здійнялася за ними непрозорою хмарою, а я не втратила можливості бачити їхні обличчя. Я повернулася назад до Саркана; він оглянув мене із суворим, похмурим обличчям.

— Ну? — сказав він.

Ми пройшли дорогою від великого будинку Бориса до дерев’яного свисту й гепання водяного колеса млина, яке розмірено крутила ріка. У нас під ногами дорога поступово перетворилася на розсип камінців, а потім ковзнула під прозору, тільки з баранцями, воду. На березі було прив’язано кілька човнів. Ми відв’язали найменший і випхали його в річку (я для цього підібрала спідниці, а він закинув свої чоботи у човен); усередину ми залізли не надто граційно, та ми зуміли це зробити, не намочивши себе, і він узявся за весла.

Він сів спиною до Пущі й сказав:

— Задавай мені ритм.

Доки він веслував, я стишеним голосом співала пісеньку Яги для пришвидшення, а береги, розпливаючись, проходили повз нас.

Веретено текло чисто й прямо під пекучим вранішнім сонцем. Воно виблискувало на воді. Ми хутко ковзали річкою, долаючи по півмилі з кожним змахом весел. Я миг­цем побачила жінок, які прали на березі біля Понєца, сидячи в оточенні стосів білих полотен і дивлячись, як ми несемося повз них, наче колібрі, а минувши Вьосну, ми на мить опинилися під черешнями; на них лише з’являлися невеличкі ягоди, а на воді досі плавали опалі пелюст­ки. Дверніка я не побачила, хоча здогадалася, коли ми його минули. Я впізнала вигин річкового берега за півмилі на схід від села, озирнулась і побачила яскравого півника з жовтої міді на шпилі церкви. Вітер був попутний.

Я і далі тихо співала, доки попереду не стало видно темну стіну дерев. Саркан поклав весла у човен. Він повернувся й подивився на землю перед деревами, а лице в нього при цьому було похмурим. За мить я усвідомила, що смуги випаленої землі вже не було видно — лише густу зелену траву.

— Ми випалили її назад на милю вздовж усього кордону, — сказав він. Він подивився на південь у бік гір, ніби в намаганні визначити відстань, яку вже пройшла Пуща. Я не думала, що це тепер має значення. Будь-яка відстань була надмірною, та заразом меншою за ту, яка буде. Ми або знайдемо спосіб її зупинити, або не знайдемо.

Течія Веретена несла нас, безвільних, за собою. Попереду стрункі темні дерева витягали довгі руки та оздоблені мереживом пальці уздовж річки, і на кожному березі здіймалася стіна. Він ізнову повернувся до мене, і ми взялися за руки. Він проспівав заклинання відвертання уваги, невидимості, а я підхопила його та промугикала його нашому човну, наказавши йому бути порожнім випадковим човником на воді з потріпаним і обірваним канатом, який злегка б’ється об каміння. Ми постаралися бути не вартими уваги, не вартими турботи. Сонце вже підбилося високо, і річкою між тінями дерев пробігла смужка світла. Я поклала одне з весел за нами замість стерна й заходилася втримувати нас на сяйливій дорозі.

Береги стали більш зарослими й дикими, ожина була повною червоних ягід і колючок, схожих на зуби дракона, блідо-білих і смертельно гострих. Дерева росли грубими, потворними й величезними. Вони схилялися над річкою; вони викидали в повітря тонкі батоги гілок, видряпуючи побільше неба. Їхній вигляд викликав асоціації зі звуком гарчання. Наша безпечна стежка ставала чим­раз меншою та вужчою, а вода під нами стихла, неначе й сама переховувалася. Ми зіщулилися посеред човна. Нас виказав метелик, невеличкий чорно-жовтий тріпотливий клаптик, який загубився, літаючи над Пущею. Ви­снажившись, він опустився спочивати на ніс нашого човна, а з дерев стрілою вилетів схожий на чорний ніж птах і схопив його. Він усівся на носі та проковтнув, швидко клацнувши три рази, роздушені крильця метелика, що стирчали в нього з дзьоба, а тоді витріщився на нас схожими на маленькі чорні намистинки очима. Саркан спробував його вхопити, але він хутко відлетів у дерева, а річкою за нашими спинами прокотився холодний вітер. З берегів долинув стогін. Одне зі старих масивних дерев сильно нахилилося вниз, так, що його коріння вийшло із землі, та з гучним звуком упало в воду просто за нашим човном. Річка під нами надулася. Моє весло підхопила вода. Ми схопилися за борти, не відпускаючи, коли закружляли на поверхні й кинулися вперед кормою. Човен нахилився, і в нього через борти полилася вода, що здалася моїм босим ногам крижаною. Ми кружляли й далі; під час повороту я побачила ходака, що з цокотінням видирався на впале дерево з берега. Він повернув свою голову-палицю, щоб нас побачити. Саркан крикнув: «Рендкан селхоз!» — і наш човен пішов рівно.

Я показала рукою на ходака, та знала, що вже запізно.

— Полжит, — сказала я, і раптом на його худій спині розцвів помаранчево-яскравий вогонь. Але він повернувся та втік у ліси на чотирьох, а за ним тягнулися дим і жовтогаряче сяйво. Нас побачили. Уся сила погляду Пущі завалилася на нас ударом молота. Я впала назад на дно човна, підбита; холодна вода вражала, проникаючи крізь мій одяг. Дерева тягнулися до нас, витягуючи колючі гілки над водою, а листя падало довкола нас і збиралося за нашим човном. Ми здолали поворот, а попереду виявилося півдесятка ходаків із темно-зеленим богомолом на чолі; усі вони вибрели в річку живою греблею.

Вода пришвидшилася, неначе Веретену хотілося би пронести нас повз них, але їх було забагато, а далі в річку ще й заходили нові. Саркан підвівся у човні та зробив вдих для заклинання, готовий уразити їх вогнем, блискавкою. Я підтягнулася, взяла його за руку та потягнула його за собою повз корму човна, у воду, рукою відчуваючи, як він вражено борсається від обурення. Ми глибоко занурились у течію та виринули знову, як листочок, що тримається за гілочку та кружляє разом з усіма іншими, блідо-зелений і брунатний. Це було та водночас не було ілюзією; я тримала це всім серцем, бажаючи лише бути листочком, маленьким звіяним листочком. Ріка підхопила нас у вузь­кій швидкій течії і завзято понесла далі, наче тільки й робила, що чекала такого шансу.

Ходаки підхопили наш човен, а богомол розірвав його своїми кігтистими передніми лапами, потрощивши на друзки та всунувши всередину голову, неначе у спробі знайти нас. Він знову прибрав свої блискучі фасеткові очі й озирнувся, а тоді озирнувся ще. Але на той час ми вже пронеслися повз їхні ноги; річка ненадовго всмоктала нас і пропустила крізь бурхливий вир у каламутну зелену тишу, вивівши з-під погляду Пущі, та виплюнула нас знову далі у квадратний шматочок сонячного світла. Разом з нами кинувся ще десяток листочків. Далі вгору за течією каламутили воду, збиваючи її кінцівками, ходаки та богомол. Ми мовчки відпливли за течією на поверхні; вода тягнула нас за собою.

Ми довго були в темряві листочком і гілочкою. Ріка довкола нас зменшилась, а дерева виросли так жахливо й високо, що їхні гілки вгорі переплітались у таку густу крону, що через неї проникало не сонячне світло, а лише розсіяне тьмяне сяйво. Підлісок зів’яв, позбавлений сонця. На берегах разом із затопленим сірим очеретом і заплутаними гніздами блідого оголеного коріння у чорному багні, випиваючи річку, купками росла папороть з тоненькими листочками та гриби з червоними шапками. Серед темних стовбурів місця було більше. Ходаки й богомоли йшли на береги нас шукати, та й інші створіння теж; одним із них був величезний, завбільшки з поні, кабан із заважкими кудлатими плечима та очима, схожими на червоні вуглинки; він рився носом, а над верхньою щелепою у нього стирчали гострі гачкуваті ікла. Він підійшов до нас ближче за всіх інших, обнюхуючи берег, продираючись крізь багно та купи перегною із мертвого листя зовсім недалеко від того місця, де ми дуже обережно пливли далі. «Ми — листочок і гілочка, — подумки наспівувала я, — листочок і гілочка, та й усе»; а доки ми кружляли, я побачила, як кабан хитнув головою та невдоволено рохнув, повертаючись до дерев.

То був останній звір, якого ми побачили. Жахлива пульсуюча лють Пущі пом’якшилася, коли ми зникли з її поля зору. Вона шукала нас, але вже не знала, де шукати. Тепер, коли нас несло вперед, тиск слабшав іще більше. Усі голоси та звуки птахів і комах затихали. Тільки Веретено гучніше дзюркотіло саме собі; воно знову трохи розширилося, пришвидшивши свій біг мілким дном, повним відполірованого каміння. Раптом Саркан ворухнувся, видихнув із легень, як людина, та підняв мене в повітря, хоч я й брикалася. Менш ніж за сотню футів річка гуркотіла над краєм скелі, а ми не були листочками насправді, хоч я й намагалася це забути.