Розділ 29

Річка чемно спробувала тягнути нас і далі. Каміння було слизьке, наче мокрий лід. Воно обдирало мені гомілки, лікті й коліна, а ще ми тричі впали. Ми витягли себе на берег за якихось кілька футів від краю водоспаду; з нас стікала вода, били дрижаки. Дерева довкола нас були мовчазні й темні; вони за нами не спостерігали. Вони були такі високі, що внизу, на землі, здавалися лише довгими гладенькими вежами, а серця в них виросли давним-давно; для них ми були не більш ніж білками, що вешталися довкола їхнього коріння. З підніжжя водоспаду здійнялася хмара туману, що сховала краї скелі та все, що було нижче. Саркан подивився на мене: «І що ж тепер?»

Я обережно, навпомацки, увійшла в туман. Земля в мене під ногами волого й розкішно дихала, а річковий туман облипав мою шкіру. Саркан не знімав руки з мого плеча. Я знаходила опори для ніг і рук, і ми пробиралися вниз посіченою стрімкою кручею, доки я раптом не послизнулась однією ногою, а тоді різко сіла. Він упав разом зі мною, і ми, ковзаючи, разом сповзли до підніжжя пагорба, так, що нам лише вдавалося й далі сидіти на сідницях замість летіти шкереберть, доки схил не викинув нас на початок стовбура дерева, що небезпечно схилялося над бурхливим котлованом водоспаду; його коріння трималося за величезну брилу, щоб не обвалитися всередину.

Ми лежали там на спинах, дивлячись угору; дух із нас вибило. Сіра брила супилася на нас згори вниз, наче звичайний носатий стариган із пишними бровами замість коріння. Навіть побита й подряпана, я відчула величезне неусвідомлене полегшення — ніби на якусь мить зупинилася відпочити на острівці безпеки. Гнів Пущі сюди не сягав. Туман котився з води товстими поривами та плив туди-сюди, крізь нього я, відчайдушно рада відпочинку, дивилась, як листя, блідо-жовте на срібних гілках, злегка скаче вгору та вниз, а тоді Саркан пробурмотів наполовину лайливе слово та знову підвівся, схопивши мене за руку. Потягнув мене вгору, по кісточки у воді, тим часом як я майже протестувала. Він зупинився там, просто за гілками, а я озирнулася крізь туман. Ми лежали під давнім вузлуватим серцедеревом, яке росло на березі.

Ми втекли від нього вузькою стежкою ріки. Тут Веретено було заледве більшим за струмок, його ширини якраз вистачало, щоб ми бігли разом, розбризкуючи воду, а дно в нього було із сірого та бурштинового піску. Туман порідшав, здувало останні залишки млистої завіси, а останній порив розвіяв її остаточно. Ми зупинилися, за­вмерши. Ми були на широкій галявині, що рясно поросла серцедеревами, і їх безліч стояло довкола нас.