Розділ 23

— Шановне панство, — повернулися голови, щоб подивитися на неї. Вона підняла листа, невеликий аркуш паперу; червону печатку вона вже зламала. — Помічено, що до Ридви наближається росьїнське військо; вранці воно буде там.

Ніхто не озвався жодним словом.

— Ми маємо звільнитися від своєї скорботи та свого гніву, — сказала вона. Я підняла на неї погляд — ідеальний образ королеви, горда, непокірна, з піднятим підборіддям; її голос чітко лунав у кам’яній залі. — Зараз Польні не час показувати слабкість, — вона повернулася до кронпринца; його обличчя було повернуте до неї так само, як і моє, по-дитячому приголомшене й відкрите, а його вуста вільно розімкнулися, випускаючи слова, які не приходили. — Зиґмунде, відправили тільки чотири роти. Якщо ти збереш загони, що вже мобілізуються за межами міста, і негайно виїдеш, то матимеш кількісну перевагу.

— Це я маю!.. — промовив Марек, піднявшись, аби заперечити, та королева Ганна підняла руку, і він зупинився.

— Принц Марек залишиться тут і захистить столицю за допомогою королівської варти, зібравши нових рекрутів, які зараз надходять, — сказала вона та повернулася назад до придворних. — Він керуватиметься рекомендаціями ради, а також, сподіваюся, моїми. Звісно, якщо більше ніхто нічого не запропонує!

Кронпринц підвівся.

— Ми вчинимо так, як пропонує королева, — сказав він. У Марека з досади багровіли щоки, та він гучно видихнув і кисло заявив: — Чудово.

Отак швидко все ніби вирішилося. Міністри негайно почали метушливо розходитись у всіх напрямках, раді відновленню порядку. Не було жодної миті для протесту, жодної миті для того, щоб запропонувати ще якийсь спосіб дій; не було можливості це зупинити.

Я підвелася.

— Ні, — сказала я, — зачекайте, — але ніхто не слухав. Я сягнула по останні залишки своїх чарів, аби зробити свій голос гучнішим, аби змусити їх повернутися назад. — Зачекайте, — спробувала сказати я, і зала довкола мене плавно почорніла.

Я прокинулась у себе в кімнаті та, смикнувшись один раз, сіла прямо; мої руки взялися сиротами, а в горлі пекло. Кася сиділа у мене в ногах, а Верба віддалялася від мене, випростуючись, з ледь помітним виразом несхвалення на обличчі та з пляшечкою зілля в руці. Я не пам’ятала, як туди потрапила, та, спантеличена, визирнула з вікна; сонце за цей час пересунулося.

— Ти впала у залі засідань, — сказала Кася. — Я не могла тебе розворушити.

— Ти занадто виснажилася, — сказала Верба. — Ні, не намагайся піднятися. Тобі краще лишатися саме там, де ти є, і не намагайся користатися чарами щонайменше тиждень. Це чашка, яку потрібно наповнювати заново, а не нескінченний потік.

— Але ж королева! — бовкнула я. — Пуща…

— Не звертай на мене уваги, якщо хочеш, витрать свої останні залишки й помри, мені не буде чого сказати на цю тему, — зневажливо промовила Верба. Я не знала, як Кася переконала її прийти і подбати про мене, та, судячи з холодного погляду, яким вони обмінялися, коли Верба промайнула повз неї та вийшла з дверей, я сумнівалася, що це було дуже ласкаво.

Я потерла очі пальцями й лягла на подушки. Зілля, яке Верба дала мені, вирувало розжареним теплом у мене в животі, наче я з’їла щось із надмірною кількістю гострого перцю.

— Алоша сказала мені приставити до тебе Вербу, — розповіла Кася, досі стурбовано схиляючись наді мною. — Вона сказала, що збирається не дати кронпринцові піти.

Я зібралася із силами та ледве піднялася, схопившись за Касині руки. М’язи в мене на животі боліли та ослабли. Але зараз я не могла вилежуватися в ліжку незалежно від того, чи могла користуватися чарами, чи ні. У повітрі замку лишалась якась важкість, отой жахливий тиск. Пуща чомусь досі була тут. Пуща ще не покінчила з нами.

— Ми маємо її знайти.

Вартові біля покоїв кронпринца були в повній бойовій готовності; почасти вони хотіли не пропустити нас, але я гукнула: «Алоша!», — а коли вона висунула голову та заговорила до них, вони пропустили нас у вир зборів, які саме тривали. Кронпринц іще не повністю вдягся в обладунок, але на ньому були наколінники й коротка кольчуга, і він тримав руку в сина на плечі. Його дружина, принцеса Малґожата, стояла поруч з ним, тримаючи на руках маленьку донечку. У хлопчика був меч — справжній меч із лезом, виготовлений достатньо маленьким, щоб він міг його тримати. Йому ще й семи років не було. Я побилася б об заклад на гроші, що настільки маленька дитина відріже палець до кінця дня — чи собі, чи комусь іншому, — проте він тримав його незгірш за вояка. Він із тривожним обличчям, задертим угору, подавав його батькові, поклавши собі на долоні.