Розділ 23

— Проблем зі мною не буде, — сказав він.

— Ти маєш залишитися й наглядати за Маришею, — відповів принц, погладивши хлопчину по голові. Він глянув на принцесу; обличчя в неї було спокійне. Цілувати її він не став, але торкнувся губами руки. — Я повернуся, щойно зможу.

— Я думаю забрати дітей до Ґідни, щойно похорон закінчиться, — сказала принцеса; я розпливчасто пам’ятала, що так називається місто, з якого вона родом, океанський порт, який цей шлюб відкрив для Польні. — Морське повітря буде корисним для їхнього здоров’я, та й мої батьки не бачили Маришу від її хрещення, — з її слів можна було б зробити висновок, ніби ця ідея спала їй на думку хіба мить тому, але, коли вона їх вимовила, вони прозвучали підготованими заздалегідь.

— Я не хочу їхати до Ґідни! — заперечив хлопчик. — Татусю…

— Годі, Сташеку, — відповів принц. — Як ти вважаєш за краще, — сказав він принцесі й повернувся до Алоші. — Благословиш мій меч?

— Радше ні, — похмуро сказала вона. — Чому ви за це беретеся? Після нашої вчорашньої розмови…

— Учора мій батько був живий, — відповів принц Зиґмунд. — Сьогодні він мертвий. Що, на твою думку, має статися, коли магнати проголосують стосовно успадкування, якщо я відпущу Марека, а він знищить це росьїнське військо за нас?

— То пошліть генерала, — запропонувала Алоша, та насправді вона не сперечалася: мені було помітно, що вона казала це, лише шукаючи водночас іншої відповіді, у яку повірить. — Як щодо барона Ґолшкіна…

— Я не можу, — сказав він. — Якщо я не виїду на чолі цього війська, виїде Марек. Гадаєш, є такий генерал, якого я можу призначити, щоб він зараз став на шляху героя Польні? Піснею про нього бринить уся країна.

— Лише дурень посадив би на престол Марека замість вас, — заявила Алоша.

— Люди дурні, — відповів Зиґмунд. — Благословіть мене й нагляньте за дітьми замість мене.

Ми стояли й дивились, як він їде геть. Двоє малих дітей стояли навколішки на лавці для ніг, дивлячись з-за підвіконня, а за ними стояла їхня мати, поклавши руки їм на голівки, золотаву й темну. Він пішов у супроводі невеликого загону вартових, свого почту, а за ним майорів прапор із червоним орлом на білому. Алоша мовчки дивилася поряд зі мною з другого вікна, доки вони не вийшли з двору. Тоді вона повернулася до мене й суворо промовила:

— Якась ціна є завжди.

— Так, — відповіла я, тихо і втомлено. І я не думала, що ми сплатили її до кінця.