Розділ 19

— Але ж він кохав її, — сказала я знову, мимохіть протестуючи — гадаю, безглуздо. Все ж таки ця історія, історія про втрачену кохану королеву, здавалася мені логічнішою, ніж та, яку Марек мені розповідав.

— А ти гадаєш, він би простив через це, що його пошили в дурні? — відповів Марек. — Його красуня дружина, що втекла від нього з росьїнським хлопчиськом, який співав їй у садку чарівних пісень. Саме так про неї говорили, доки я не виріс достатньо, щоб убивати людей за ці слова. Коли я був хлопчиком, мені казали навіть не згадувати при ньому її ім’я.

Він пильно дивився згори вниз на королеву Ганну в кріслі, де вона сиділа, порожня, наче папір без літер. Дивлячись на його обличчя, я бачила його колишнього, дитину, що ховалася в покинутому садку своєї матері, щоб втекти від того ж натовпу отруйних придворних, які всі до одного шкірилися та шепотілися про неї, похитуючи головами та вдаючи журбу, і водночас пліткували про те, що завжди про це знали.

— А ви гадаєте, що ми можемо врятувати її та Касю, танцюючи під їхню дудку? — запитала я.

Він перевів погляд із королеви на мене. Мабуть, він уперше дійсно мене послухав. Його груди тричі здійнялися та опустилися.

— Ні, — нарешті, сказав він, погодившись. — Усі вони — просто стерв’ятники, а він — лев. Вони хитають головами й погоджуються, що це кепсько, та ще подзьобують кістки, які він їм кидає. Чи можеш ти змусити мого батька її виправдати? — запитав він, так легко, неначе не просив мене зачаклувати короля та забрати в людини її волю, жахливо, наче Пуща.

— Ні! — вражено промовила я. Я поглянула на Касю. Вона стояла, поклавши руку на спинку королевиного крісла, пряма, золота й непорушна, і хитнула мені головою. Вона не стала просити б мене про таке. Вона навіть не стала просити б мене втекти разом із нею, покинути наших людей на Пущу — навіть якби це означало, що король її вб’є, просто заради того, щоб можна було вбити й королеву. Я сковтнула.

— Ні, — сказала я знову. — Я так не вчинила б.

— Тоді як ти вчиниш? — буркнув Марек, знову розлютившись, і покинув кімнату, не чекаючи моєї відповіді. Та й байдуже. Я не знала, що сказати.