Розділ 19

— Не хочу я нічого з цього розуміти! — сказала я. — Ті люди там, вони були раді, що Алісья насміхалася з мене, а потім вони були так само раді, що я зробила її нещасною.

— Звісно, — сказав він. — Вони із захопленням ді­зналися, що ти прикидаєшся дурепою лише для того, щоб сумлінно виставити на кпини першого, хто клюне на твою принаду. Так ти опиняєшся у грі.

— Я не ставила їй пастки! — відповіла я. Хотілося додати, що до такого ніхто б не додумався, принаймні ніхто при здоровому глузді, от тільки в мене було неприємне липке відчуття, що дехто з цих людей би додумався.

— Ні, я й не думав, що це так, — розсудливо промовив Соля. — Проте тобі, можливо, потрібно дати людям повірити, що це так. Вони все одно в це повірять, хоч що ти казатимеш, — він підвівся з краю фонтана. — Ситуація не безнадійна. Гадаю, ти знайдеш значно доброзичливіших до себе людей на сьогоднішньому обіді. Чи не дозволиш ти мені все ж таки супроводити тебе?

Замість відповіді я розвернулася на гострих підборах і подибала геть від нього та його радісного різкого сміху, а мій дурнуватий шлейф потягнувся за мною по землі.

Я грозовою хмарою вибралася з охайного двору в шумну метушню зеленого зовнішнього подвір’я замку. Уздовж головної дороги від зовнішніх воріт до внутрішніх громадилась гора тюків сіна та бочок, очікуючи, коли її кудись завантажать. Я сіла на одну паку, щоб подумати. У мене було жахливе відчуття певності в тому, що Соля і тут має рацію. А це означало, що будь-який придворний, котрий тепер зволить до мене заговорити, робитиме це лише тому, що йому подобаються такі насмішкуваті ігри; жодна порядна людина не захоче зі мною знатися.

Та не було більш нікого, з ким я могла би поговорити чи навіть порадитися. Слуги та вояки теж аж ніяк не хотіли зі мною спілкуватись, як і чиновники, що поспішали на свої зустрічі. Тепер, коли вони проходили повз мене, я бачила, як усі вони кидали у мій бік сповнені сумніву погляди, дивлячись на вишукану даму, що сиділа на тюкові сіна біля дороги у своєму уборі з атласу й мережива, з довгим шлейфом, повним трави та піску, листочок, який випадково занесло у доглянутий сад. Я була тут чужою.

Ба навіть гірше: від мене не було жодної користі — ні Касі, ні Сарканові, нікому вдома. Я була готова свідчити, а суду не було; я випрошувала солдатів, але не пішов жоден. Я за три дні відвідала більше вечірок, аніж за все своє попереднє життя, і мені після цього було нічим похвалитися, крім псування репутації однієї дурної дівчини, яка, мабуть, ніколи в житті не мала справжньої подруги.

У пориві розчарування та гніву я вдалася до «ванасталем», але сильно його спотворила та в мить між проїздом двох возів знову вбралася в одяг доньки лісоруба — добру просту домоткану сорочку, спідницю, не надто довгу, щоб з-під неї виглядали пристойні чоботи, та фартух із двома великими кишенями. Я одразу задихала вільніше та раптово виявила, що стала невидимою: на мене більше ніхто не дивився. Усім було байдуже, хто я така і що я роблю.

У невидимості було безліч небезпек: доки я стояла там, край дороги, насолоджуючись можливістю глибоко вдихнути, повз мене прогуркотіла величезна, роздута над колесами з усіх боків карета, з якої звисало четверо лакеїв, і мало не збила мене з ніг. Мені довелося відскочити аж у калюжу; чоботи в мене чавкнули, а спідниці забризкало брудом. Але мені було байдуже. Я впізнала себе вперше за тиждень, стоячи на землі, а не на відполірованому мармурі.

Я повернулася на вершину пагорба, йдучи слідами карети; у своїх легких спідницях я рухалася широко й вільно, а тоді прослизнула у внутрішній двір без жодного клопоту. Величезна карета зупинилася та вивергнула посла у білій куртці, у якого на грудях виблискував червоний пояс, що правив йому за клейнод. Кронпринц вийшов його зустрічати разом із натовпом придворних і почесною гвардією, що несла прапор Польні та якийсь жовто-червоний стяг з головою вола, такий, якого я ще ніколи не бачила. Він, напевно, прямував на урядовий обід. Я мала піти туди разом з Алісьєю цього вечора. Усі вартові спостерігали за церемонією бодай упівока, а коли я прошепотіла їм, що на мене не слід звертати уваги, вони все одно мигцем оглянули мене так, як хотіли.

Від ходіння то на одну вечірку, то на іншу по тричі на день з моєї незручної кімнатки користь була принаймні в одному: я навчилася не губитися в замку. У коридорах були слуги, але всі вони були навантажені столовою білизною та сріблом, поспішаючи підготуватися до званого обіду. Жоден з них не звертав уваги на забрьохану посудомийку. Я вугром пробралася поміж них і пройшла довгим темним коридором до Сірої вежі.

Четверо вартових, які стояли на сторожі біля підніжжя вежі, були знуджені та позіхали: було вже пізно.

— Ти загубила сходи до кухні, дорогенька, — доброзичливо звернувся до мене один з них. — Вони далі по коридору у протилежному напрямку.

Я запам’ятала ці відомості на потім, а тоді сумлінно постаралася витріщитися на них так, як усі витріщалися на мене останні три дні, наче мене відверто вразило їхнє невігластво.

— Хіба ви не знаєте, хто я така? — промовила я. — Я Аґнєшка, відьма. Я прийшла побачити Касю, — а якщо точніше, то ще й поглянути на королеву. Я й гадки не мала, навіщо так довго відкладати суд, якщо король не намагався дати королеві більше часу на одужання.

Усі вартові невпевнено перезирнулися. Перш ніж вони змогли вирішити, що зі мною робити, я прошепотіла: «Аламак, аламак», — і просто пройшла крізь замкнені двері між ними.

Вони не були шляхтичами, тож, гадаю, не були схильні встрявати в суперечку з відьмою. Принаймні вони за мною не погнались. Я дерлася й дерлася вузькими закрученими сходами, доки не вийшла на майданчик, на якому на мене роззявило рота калатайло з голодним бісом. Коли я взялася за круглу ручку, мені здалося, ніби мені ретельно облизує руку лев, який роздумує, чи доброю я буду на смак. Тримаючи її якомога обережніше, я постукала у двері.

У мене був цілий список аргументів для Верби, і вони були підкріплені непохитною рішучістю. Я була готова за потреби пропхатися повз неї; як я припускала, вона була надто вишуканою дамою, щоб опуститися до змагання зі мною. Та вона зовсім не підійшла до дверей, а притиснувши до них вухо, я ледь розчула крики всередині. Стривожена, я відступилася й спробувала подумати: чи зможуть вартові, якщо їх гукнути, вибити двері? Я так не думала. Двері були виготовлені із заліза та склепані залізом, і ніде не було видно навіть замкової шпаринки.

Я подивилася на біса, який зло зиркнув у відповідь. Його порожня паща паленіла голодом. Але що, як я її заповню? Я вимовила просте заклинання, викликавши лише трішки світла; біс негайно почав усмоктувати чари, але я й далі живила заклинання силою, доки в мене в руці нарешті не запалав невеличкий вогник, непевний, як від свічки. Бісів голод дуже сильно тягнув, пожираючи майже всі чари, які я могла віддати, проте мені вдалося відвернути вузенький срібний потічок; я дала йому зібратись у крихітний ставочок усередині себе, а тоді видушила із себе: «Аламак», — і пройшла крізь двері одним відчайдушним стрибком. Для цього знадобилися всі сили, які я ще мала; я викотилася на підлогу кімнати з іншого боку та розпласталася на спині, спустошена.