Розділ 19

Підлогою до мене побігли кроки, і біля мене опинилася Кася.

— Нєшко, ти як?

Крики долинали із сусідньої кімнати: Марек стояв, стиснувши кулаки, посеред неї та ревів на Вербу, яка стояла, не гнучись, мов шомпол, і побілівши від гніву. Жоден із них не звертав особливої уваги на те, що я ввалилася крізь двері; вони були надто зайняті тим, що лютували одне на одного.

— Поглянь на неї! — викинув руку в бік королеви Марек. Вона й досі сиділа біля того ж вікна, що й раніше, байдужа і нерухома. Якщо вона й почула крики, то навіть не здригнулася. — Три дні без жодного слова з її вуст, і ти ще називаєш себе цілителькою? Нащо ти потрібна?

— Вочевидь, ні на що, — крижаним голосом відповіла Верба. — Я лише зробила все, що можна було зробити, так, як це можна було зробити найкраще, — тоді вона нарешті звернула на мене увагу — повернулася й глянула на мене згори вниз. — Як я розумію, це — чудотвориця королівства. Можливо, ти зумієш достатньо довго не тягти її до себе в ліжко, щоб зробити краще. А поки що займайся нею сам. Я не збираюся стояти тут, щоб на мене репетували за мої зусилля.

Верба пройшла повз мене, смикнувши спідниці на один бік, щоб вони навіть не торкалися моїх, ніби не хотіла забруднитися. Вона махнула рукою, і засув піднявся сам собою. Вона вибігла геть, і важкі залізні двері з брязкотом зачинилися за нею, скрегочучи по каменю, наче лезо сокири.

Марек кинувся на мене, досі до кінця не давши виходу своїй злості.

— А ти! Ти маєш бути найпершим свідком, і ти вештаєшся замком у вигляді кухонної задрипанки. Гадаєш, хтось повірить хоч слову з твоїх вуст? Я вже три дні як заніс тебе до списку…

— Ви мене занесли! — обурено вимовила я та сяк-так зіп’ялася на ноги, спершись на Касину руку.

— …і ти зробила лише одне — переконала весь двір у тому, що ти — нікчемна селючка! А тепер це? Де Соля? Він мав показувати тобі, як іти далі.

— Я не хочу йти далі, — сказала я. — Мені байдуже, що хтось із цих людей про мене думає. Їхня думка не має значення!

— Та ні, має! — він схопив мене за руку й висмикнув із Касиних рук. Я, спотикаючись, пішла за ним, намагаючись при цьому зібрати заклинання, яким можна було б його відкинути, але він притягнув мене до підвіконня й показав униз, на замковий двір. Я зупинилась і спантеличено опустила очі. Нібито не відбувалося нічого підозрілого. Посол із червоним поясом просто заходив у будівлю разом із кронпринцом Зиґмундом.

— Отой чоловік з моїм братом — посланник із Мондрії, — сказав Марек тихо і грубо. — Там минулої зими помер принц-консорт; княгиня вийде з жалоби за шість місяців. Тепер розумієш?

— Ні, — зізналась я, збита з пантелику.

— Вона хоче бути королевою Польні! — закричав Марек.

— Та ж королева не мертва, — сказала Кася, і тоді до нас дійшло.

Я витріщилася на Марека, захолонувши та жахнувшись.

— Але ж король… — бовкнула я. — Він кохав… — я зупинилася.

— Він відкладає суд, аби вигадати час, розумієте? — відповів Марек. — Щойно спогади про порятунок зблякнуть, він відверне увагу шляхти, а тоді зможе тихо її стратити. Тепер ти маєш мені допомогти — чи ти хочеш і далі тинятися замком, доки не полетить сніг і її не спалять — як і твою любу подружку тут, — щойно стане надто холодно, щоб хтось вийшов на це подивитись?

Я міцно схопила жорстку Касину руку, неначе могла захистити її у такий спосіб. Це не вкладалося в голові, бо видавалося надто жорстоким і безглуздим: ми могли відвоювати свободу королеви Ганни, вивести її з Пущі лише заради того, щоб король зміг відтяти їй голову та одружитися з іншою. Просто щоб долучити якесь князівство до мапи Польні, ще один коштовний камінь до своєї корони.