Розділ 10

Але потім розказували про те, що діялося тоді, під час погоні. Про малесенького солом’яного єдинорога з каплички, який раптом виріс до розмірів дракона й наполохав коней так, що наїзники попадали, лише чудом не зламавши ший. Про чвалуючу по небу кавалькаду вогнистооких привидів на скелетах коней, на чолі якої був страшенний король-скелет, який наказував своїм слугам-упирям затирати сліди копит чорної кобили пошарпаними плащами. Про макабричний хор дрімлюг, що кричали: «Ліііік-воррр в крові, лііік-воррр в крові!» Про виття банші, вісниці смерті, яке наводило на всіх жах…

Вітер, дощ, хмари, кущі й дерева фантастичних форм, до того ж страх, який має великі очі, коментував Бореас Мун, який там був. От і все пояснення. А дрімлюги? Дрімлюги як дрімлюги, додавав, завжди кричать.

А слід, відбитки копит, які раптом зникають, наче кінь на небеса полетів?

Обличчя Бореаса Муна, слідопита, який вміє вислідити рибу у воді, при тому питанні завмирало. Вихор, відповідав він, вихор замів сліди піском і листям. Іншого пояснення немає.

Дехто навіть вірив, пригадала Кенна. Дехто навіть повірив, що все те були явища натуральні або мороки. І навіть із них сміялися.

Але сміятися перестали. Після Дун Даре. Після Дун Даре не сміявся вже ніхто.

Коли він її побачив, рефлекторно відступив, втягнувши повітря.

Змішала вона гусячий смалець із сажею з комину, тією жирною фарбою зачорнила очні ями й повіки, подовживши їх довгими лініями аж за вуха й скроні.

Виглядала наче демон.

— Від четвертого гайку на високий ліс, по самому краю, — повторив він вказівки. — Потім уздовж річки аж по три засохлі дерева, від них грабовим лісом прямо й прямо на захід. Покажуться сосни, їдь крайком і рахуй просіки. Завернеш на дев’яту і після вже не звертай нікуди. А вже потім буде селище Дун Даре, від його північного боку є висілки. Кілька хат. А за ними, на розстані, корчма.

— Пам’ятаю. Потраплю, не бійся.

— Найпильніша будь на поворотах річки. Стережися місць, де очерет рідший. Місць, що поросли куширем. А якби все ж до соснового бору застала тебе темрява, зупинися і перечекай до ранку. За жодних умов не їдь болотом вночі. Вже майже новина, та ще й хмари…

— Знаю.

— Якщо ж ідеться про Озерний Край… Керуй на північ, через пагорби. Уникай головних трактів, на головних трактах повно війська. Як доберешся до річки, великої річки, що зветься Сильт, то буде більш-менш половина дороги.

— Знаю. Маю мапу, яку ти мені намалював.

— Ах, вірно. Й правда.

Цірі вчергове перевірила упряж і в’юки. Машинально. Не знаючи, що сказати. Зволікаючи з тим, що належало врешті сказати.

— Я був радий приймати тебе гостею, — випередив він її. — Справді. Прощавай, відьмачко.

— Прощавай, пустельнику. Дякую тобі за все.

Уже була у сідлі, вже готувалася цмокнути Кельпі, коли він підійшов і схопив її за руку.