Розділ 9

— Або й те, й інше.

— Вона знала, — заскреготів зубами Крах. — Але й надалі робила своє. Бо це мала бути принада? Вона сама мала бути принадою? Вдавала, що знає більше, ніж знала, аби спровокувати ворога? І попливла до Безодні Седни…

— Кидаючи виклик. Провокуючи. Вона страшенно ризикувала, Краху.

— Знаю. Не хотіла підставляти будь-кого з нас… Крім добровольців. Тому вона й попросила про два драккари…

— Я маю для тебе ті два драккари, про які ти просила. «Алькіону» й «Тамару». І дружину, зрозуміло. «Алькіону» буде вести Гутлаф, син Свена, він просив про ту честь, припала ти йому до душі, Йеннефер. «Тамару» поведе Аса Тьязі, капітан, якому я довіряю абсолютно. Ага, мало не забув. У екіпажі «Тамари» буде також і мій син, Г’ялмар Криворотий.

— Твій син? Скільки йому?

— Дев’ятнадцять.

— Ти рано почав.

— Казав казан горнятку. Г’ялмар просив, щоб включили його в екіпаж із особистих причин. Я не міг йому відмовити.

— З особистих причин?

— Ти справді не знаєш ту історію?

— Ні. Розкажи.

Крах ан Крайт вихилив ріг, засміявся зі своїх спогадів.

— Діти з Ард Скелліг, — почав, — полюбляють взимку бавитися на ковзанах, просто дочекатися не можуть морозу. Першими вилазять на лід, коли той ледь скує озеро, на поверхню настільки тонку, що дорослих вона б не витримала. Зрозуміло, що найкраща забавка — це перегони. Розігнатися і нестися, скільки сил вистачить, з одного краю озера на другий. Хлопці ж іще й починають змагання з так званого «стрибка лосося». То полягає у стрибанні на ковзанах через прибережні скелі, що стирчать з льоду, наче акулячі зуби. Наче лосось, як він скаче через пороги водоспадів. Вибирається відповідно довгий ряд таких каменів, береться розгін… Ха, я й сам стрибав, як був шмаркачем…

Крах ан Крайт задумався, потроху посміхаючись.

— Звичайно, — продовжив, — такі перегони вигравав і розпушував тоді, наче пава, хвоста той, хто перестрибнув найдовший ряд каміння. Свого часу, Йеннефер, та честь нерідко припадала твоєму покірному слузі й теперішньому співрозмовнику, хе-хе. У ті часи, які зараз цікавлять нас більше, чемпіоном бував і мій син, Г’ялмар. Скакав він через такі камені, через які жоден із хлопаків скочити не наважувався. І ходив із задертим носом, викликаючи усіх, аби спробували його перемогти. І його виклик був прийнятий. Цірі, донька Паветти із Цінтри. Навіть не острів’янка, нехай вона і вважала себе за таку, бо ж проводила тут часу більше, ніж у Цінтрі.

— Навіть після нещасного випадку із Паветтою? Я думала, Каланте заборонила їй тут бувати?

— Ти про те знаєш? — різко глянув він на неї. — Так, ти багато знаєш, Йеннефер. Багато. Гнів і заборони Каланте не тривали більше половини року, а потім Цірі знову почала проводити тут літа й зими… На ковзанах вона їздила як диявол, але щоб стрибати «лососем» у змаганнях хлопчаків? І викликати Г’ялмара? У голові таке не містилося!

— Вона стрибнула, — здогадалася чародійка.

— Вона стрибнула. Те мале цінтрійське напівдияволеня стрибнуло. Справжнє Левеня з крові Левиці. А Г’ялмар, аби не наражатися на посміховисько, мусив ризикнути стрибком через іще довший ряд каменів. Ризикнув. Зламав ногу, зламав руку, зламав чотири ребра й розсадив обличчя. Шрам залишиться з ним до кінця життя. Г’ялмар Криворотий! І його славетна наречена, хе-хе!