Розділ 9

— Увісьмох дамо раду, — сказав нарешті. — Якщо ненадовго… Але ж тут самі добровольці, ніхто не примушував…

— Визнач вісьмох серед цих п’ятнадцяти, — перервала вона різко. — Визнач сам. І накажи обраним перейти на «Алькіону». Решта залишається на «Тамарі». Ага, одного з тих, що залишаються, визначу я. Г’ялмаре!

— Ні, пані! Ти не можеш таке зі мною зробити! Я зголосився і буду біля тебе! Хочу…

— Мовчи! Ти залишаєшся на «Тамарі»! То наказ! Ще слово — і накажу прив’язати тебе до щогли!

— Розповідай, Аса.

— Магічка, Гутлаф й ота вісімка добровольців зійшли на «Алькіону» й попливли на Безодню. А ми на «Тамарі», згідно із наказом, трималися краю, але так, щоб не дуже відставати. А от із погодою, яка до тої пори на диво нам сприяла, раптом почалася діятися якась чортівня. Так, вірно про чортівню кажу, бо сила та була недобра, ярле… Нехай мне під кілем протягнуть, якщо я брешу…

— Розповідай.

— Там, де були ми, чи то, значить, «Тамара», було спокійно. Хоча вітер трохи посвистував та небосхил потемнішав від хмар так, що день від ночі було не відрізнити. Але там, де була «Алькіона», там наче пекло раптом розсілося. Справжнє пекло…

Вітрило «Алькіони» раптом забилося так різко, що вони почули той звук, незважаючи на відстань між драккарами. Потемнішало небо, заклубочилися хмари. Море, що навколо «Тамари» здавалося цілковито спокійним, збурилося і закипіло біля бортів «Алькіони». Хтось раптом крикнув, хтось підхопив, а за мить дерлися усі.

Під куполом скупчених над нею чорних хмар «Алькіона» танцювала на хвилях, наче корок, крутячись, вируючи й підскакуючи, провалюючись у хвилі то носом, то кормою. Моментами драккар наче цілковито зникав у них з очей. Моментами було видно тільки смугасте вітрило.

— То чари! — викрикнув хтось за спиною Аса. — То диявольська магія!

Вир крутив «Алькіону» швидше й швидше. Щити відривалися від борту драккара і фуркотіли у повітрі, наче диски, летіли направо-наліво зламані весла.

— Рифуй вітрило! — кричав Аса Тьязі. — І на весла! Пливемо туди! Тре’ рятувати!

Утім, було пізно.

Небо над «Алькіоною» почорнішало, чорнота раптом вибухнула зиґзаґами блискавок, які обплели драккар, наче мацаки медузи. Збиті у фантастичні форми хмари скрутилися у потворний стовп. Драккар крутився по колу з несамовитою швидкістю. Щогла зламалася, наче сірник, зірване вітрило полетіло над піною, наче величезний альбатрос.

— Веслуй, ходу!

Над власними криками, над гуркотом стихії, що заглушала все, вони почули крики людей з «Алькіони». Крики такі несамовиті, що волосся ставало дибки. У них, старих морських вовків, кривавих берсерків, мореплавців, які чимало що бачили й чули.

Вони кинули весла, розуміючи своє безсилля. Остовпіли, перестали навіть кричати.

«Алькіона», все ще крутячись, поволі сходила на хвилю. І сходила вище й вище. Вони бачили кіль: омитий водою, порослий мушлями й водоростями. Бачили чорний абрис, фігуру, що падала у хвилю. Потім другу. Третю.

— Вони стрибають! — крикнув Аса Тьязі. — На весла, хлопці, не переставати! Щосили! Пливемо на допомогу!