— Ти чула, Трісс?
— Пробач мені, — глухо промовила Трісс Мерігольд. — Пробач мені, Йеннефер.
— О, ні, Трісс. Ніколи.
* * *Трісс дивилася у підлогу. Очі Краха ан Крайта були наче очі яструба.
— Назавтра після тої останньої таємничої комунікації, — повільно промовив ярл островів Скелліге, — тієї, про яку ти, Трісс Мерігольд, нічого не знаєш, Йеннефер відпливла зі Скелліге, беручи курс на Безодню Седни. Як я її запитав, навіщо вона пливе саме туди, глянула мені в очі й відповіла, що має намір перевірити, чим катастрофи природні відрізняються від неприродних. Відпливла двома драккарами, «Тамарою» й «Алькіоною», із екіпажами, що складалися виключно з добровольців. Це було двадцять восьмого серпня, два тижні тому. Більше я її не бачив.
— Коли ти довідався…
— Через п’ять днів, — урвав він досить рішуче. — Через три дні після вересневої новини.
* * *Капітан Аса Тьязі, який сидів перед ярлом, був неспокійний. Облизував губи, вертівся на лавці, виламував пальці так, що аж клацали.
Червоне сонце, вирвавшись нарешті з-за хмар, що затягували небо, потроху опускалося за Шпікерог.
— Кажи, Аса, — наказав Крах ан Крайт.
Аса Тьязі голосно відкашлявся.
— Ішли ми швидко, — продовжив, — вітер сприяв, робили ми добрих дванадцять вузлів. Тож уже двадцять дев’ятого ми помітили вночі світло маяка з Пейкс де Мар. Ми трохи відхилилися на захід, аби не влізти на якогось нільфгардця… А за день перед вересневою новиною, на світанку, ми прийшли в район Безодні Седни. Тоді чародійка викликала мене й Гутлафа…
* * *— Я потребую добровольців, — сказала Йеннефер. — Тільки добровольців. Не більше, ніж це необхідно, аби короткий час управляти драккаром. Я не знаю, скільки для такого потрібно людей, я на тому не розуміюся. Але прошу не лишати на «Алькіоні» жодну людину крім тих, що необхідно. І повторюю — тільки добровольці. Те, що я маю намір зробити… надто ризиковане. Більше, ніж морська битва.
— Розумію, — кивнув старий сенешаль. — І зголошуюся першим. Я, Гутлаф, син Свена, прошу, пані, про ту честь.
Йеннефер довго дивилася йому в очі.
— Добре, — сказала. — Але це честь для мене.
* * *— Я також зголосився, — сказав Аса Тьязі. — Але Гутлаф не погодився. Хтось, сказав, мусить командувати на «Тамарі». В результаті зголосилося п’ятнадцятеро. У тому числі Г’ялмар, ярле.
Крах ан Крайт підняв брови.
* * *— Скількох потрібно, Гутлафе? — повторила чародійка. — Скільки тут зайві? Прошу точно підрахувати.
Сенешаль якийсь час мовчав, підраховуючи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вежа Ластівки. Відьмак. Книга 6» автора Сапковський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 9“ на сторінці 26. Приємного читання.