Розділ 9

— Розумію. Тож при оказії поясни їм, що те, що було, — загуло.

— Я пояснював. Але баби — то баби. Та й годі про те. Розповідай, Йеннефер. Мене цікавить прогрес у твоїй справі.

— На жаль, — чародійка закусила губу, — прогрес мінімальний. А час утікає.

— Утікає, — кивнув ярл. — І постійно приносить нові несподіванки. Я отримав вісті з континенту, повинні вони тебе зацікавити. Походять з корпусу Віссенгерда. Я сподіваюся, хто такий Віссенгерд — ти в курсі?

— Генерал із Цінтри?

— Маршал. Керує корпусом, що складається із цінтрійських емігрантів і волонтерів і входить до складу темерійської армії. Там служить чимало добровольців з Островів, тож я маю новини з перших рук.

— І що ти маєш?

— Ти потрапила сюди, на Скелліге, дев’ятнадцятого серпня, через два дні після повні. Того самого дня, чи то дев’ятнадцятого, корпус Віссенгерда захопив під час битв над Іною групу біженців, серед яких були Ґеральт і отой його знайомий трубадур…

— Любисток?

— Саме так. Віссенгерд звинуватив обох у шпигунстві й мав намір стратити, але обидва в’язні втекли й навели на Віссенгерда нільфгардців, із якими вони начебто були у змові.

— Дурня.

— От і мені так здається. Але якось думається мені, що відьмак, незважаючи на те, що ти вважаєш, може, реалізує-таки якийсь спритний план. Бажаючи врятувати Цірі, входить у довіру до нільфгардців…

— Цірі у Нільфгарді немає. А Ґеральт не реалізує жодного плану. Планування — не найсильніша його риса. Облишмо те. Важливо лише, що вже двадцять шосте серпня, а я й надалі знаю надто мало. Надто мало, щоб хоча б щось зробити… Хіба що…

Вона замовкла, дивлячись у вікно й граючись прип’ятою до оксамитки чорною обсидіановою зіркою.

— Хіба — що? — не витримав Крах ан Крайт.

— Можна спробувати жертву, ярле. Начебто готовність до жертовності може принести добрий результат… Хоча б у вигляді ласки богині. Яка любить і цінує тих, хто жертвує собою і страждає за справу.

— Я й далі не розумію. — Він наморщив лоба. — Але те, що ти кажеш, Йеннефер, мені не подобається.

— Знаю. Як і мені. Але я й так уже надто далеко зайшла… Тигр уже міг почути бекання козлика…

— Цього я і боялася, — прошепотіла Трісс. — Саме цього я і боялася.

— Що значить, що тоді я зрозумів вірно. — Жовна у Краха ан Крайта заграли сильніше. — Йеннефер знала, що хтось підслуховує розмову, яку вона вела за допомогою тої пекельної машини. Або ж що хтось зі співрозмовників підло зрадить її…