Розділ 6

Їхали вони повільно, вдвох на одному коні — тому, із військовою нільфгардською збруєю.

Кінь чалапав по гальці, ступом ідучи берегом Сансретур, річки, яка веде до Туссану. Ґеральт знав дорогу. Колись тут був. Дуже давно, з того часу багато що змінилося. Але не змінилися долина й річка Сансретур. Не змінилися гори Амелл і обеліск Горгони, що поставав над ними, — Гори Диявола.

Деякі речі просто є незмінними.

— Солдат у наказах не сумнівається, — говорив Кагір, обмацуючи пов’язку на голові. — Не аналізує їх, не задумується над ними, не чекає, аби йому пояснили їхній сенс. Це перша справа, якій у нас вчать солдатів. Тож можеш здогадатися, що я навіть і секунди не роздумував над наказом, який мені було віддано. Питання навіщо, власне, я повинен упіймати ту цінтрійку, принцесу чи княжну, навіть на думку мені не спало. Наказ є наказ. Злий я був, так, бо хотів отримати славу, б’ючись із рицарством, із регулярним військом… Але робота для розвідки у нас також сприймається як почесна. Якби ще йшлося про якесь складніше завдання, про якогось важливішого бранця… Але дівчина?

Ґеральт кинув у полум’я хребет форелі. Увечері вони зловили у струмку, що впадав у Сансретур, достатньо риби, аби наїстися. Форель була на нересті, тому давала себе легко зловити.

Він слухав розповідь Кагіра, а цікавість у ньому змагалася з відчуттям глибокої прикрості.

— По суті, то була випадковість, — розповідав Кагір, дивлячись на полум’я. — Нещасний випадок. Ми мали, як я довідався пізніше, при цінтрійському дворі шпигуна, камер-юнкера. Коли ми здобували місто й готувалися до штурму замку, той шпигун вибрався і дав нам знати, що княжну спробують вивезти з міста. Створили кілька груп, подібних до моєї. Моя група зустрілася з тими, хто віз Цірі, випадково.

Почалася гонитва вулицями, кварталами, що вже палали. То було справжнє пекло. Нічого, тільки ревіння полум’я, стіна вогню. Коні не бажали йти, та й люди, скажімо прямо, також не квапилися їх підганяти. Мої підлеглі, я мав їх четверо, почали ремствувати, кричати, що я здурів і веду їх на погибель… Ледве вдалося відновити контроль… Ми гнали за рицарями крізь той палаючий мішок — і наздогнали. Раптом вони виявилися відразу попереду: п’ятеро кінних цінтрійців. І почалася рубанина, раніше ніж я устиг крикнути, щоб звернули увагу на дівчину. Яка, зрештою, миттєво опинилася на землі, бо той, хто її віз на сідлі, загинув першим. Один із моїх підхопив її, кинув на сідло, але далеко не від’їхав, котрийсь із цінтрійців пхнув його у спину й прохромив наскрізь. Я бачив, як вістря пройшло у дюймі від голови Цірі і вона знову впала у грязюку. Була напівпритомна зі страху, я бачив, як вона тулиться до вбитого, як намагається під нього заповзти… Наче кошенятко біля вбитої кицьки…

Він замовк, було чути, як ковтає слину.

— Вона навіть не знала, що тулиться до ворога. До ненависного нільфгардця.

— Ми залишилися самі, — продовжив він за мить. — Я і вона, а навколо були трупи й вогонь. Цірі повзала у калюжі, а вода й кров уже починали парувати. Дім завалився, я мало що бачив крізь дим та іскри. Кінь не хотів туди йти. Я кричав до неї, аби підійшла, я захрип, перекрикуючи ревіння пожежі. Вона чула і бачила мене, але не реагувала. Кінь іти не хотів, а я не міг його контролювати. Довелося зійти на землю. Ні за що не міг підняти її однією рукою, а другою я мусив тримати віжки, бо кінь шарпався так, що мало мене не повалив. Коли я її підняв, вона почала кричати. Потім напружилася і зомліла. Я загорнув її у плащ, який намочив у калюжі, грязюці, гної та крові. І ми поїхали. Просто крізь вогонь. Сам не знаю, яким дивом вдалося нам звідти вилізти. Але раптом у мурі з’явилася дірка, і ми виїхали до річки. Невдало, саме у тому місці, яке вибрали нордлінги-втікачі. Я скинув офіцерський шолом, бо за шоломом — нехай і з надпаленими крилами — вони відразу б мене впізнали. Решту одягу я мав настільки осмаленим, що видати мене той не міг. Але якби дівчина була притомною, якби крикнула — мене б розсікли мечами. Мені пощастило. Я їхав із ними два стайє, потім залишився у тилу й заховався у кущах, над річкою, по якій пливли трупи.

Він замовчав, захрипів, обіруч помацав перев’язану голову. І почервонів. А може, то був лише відблиск полум’я?

— Цірі була жахливо брудна. Мені довелося її роздягнути… Вона не захищалася, не кричала. Тільки тремтіла, очі її були закритими. Скільки я не торкався її, аби умити чи витерти, вона напружувалася і завмирала… Знаю, треба було говорити до неї, заспокоювати… Але я раптом не зміг згадати ані слова вашою мовою… Мовою моєї матері, відомою мені з дитинства. Не в змозі знайти слова, я хотів заспокоїти її дотиком, делікатністю… Але вона завмирала й пищала… Наче пташеня…

— То переслідувало її у кошмарах, — прошепотів Ґеральт.

— Знаю. Мене також.

— Що було далі?

— Вона заснула. Я також. Бо заморився. Коли прокинувся, її біля мене не було. Не було її ніде. Решти я не пам’ятаю. Ті, що мене знайшли, твердили, що я бігав по колу й вив, наче вовк. Їм довелося мене зв’язати. Коли я заспокоївся, взялися за мене люди з розвідки, підпорядковані Ваттьє де Рідо. Йшлося їм про Цірі. Де вона, куди й чому втекла, яким чином від мене втекла, навіщо я дозволив їй втекти. І знову, спочатку, по колу: де вона, куди вона втекла… Розлючений, я щось крикнув про імператора, який, наче яструб, полює на малих дівчаток. За той крик я понад рік просидів у цитаделі. А потім мені повернули милості, бо став потрібним. На Танедді був потрібен хтось, хто говорить загальною і знає, як виглядає Цірі. Імператор хотів, аби я поїхав на Танедд… І щоб цього разу я його не підвів. Аби привіз йому Цірі.

Він на мить замовк.

— Емгир дав мені шанс. Я міг відмовитися, відкинути шанс. Означало б те абсолютну, пожиттєву, тотальну немилість і забуття, але відмовитися я міг — якби захотів. Але я не відмовився. Бо знаєш, Ґеральте… Я не міг про неї забути. Не стану тобі брехати. Я постійно бачив її уві сні. І не як худу дитинку, якою вона була тоді, біля річки, коли я її роздягав і мив. Я бачив її… І все ще бачу її як жінку, красиву, свідому й провокаційну… З такими подробицями, як рожева троянда, витатуйована у паху…

— Про що ти говориш?