Розділ 6

Вони перейшли до майстерні. Тіссая не могла стриматися, щоб не кинути оком на робочий стіл, на якому громадилися реторти, тиглі, пробники, кристали й незліченне магічне приладдя. Усе було закрито камуфлювальним закляттям, але Тіссая де Фрьес була Архімайстром — не існувало заслони, крізь яку вона не зуміла б проникнути. І її трохи цікавило, чим маг займається останнім часом. Миттю зорієнтувалася у конфігурації недавно застосованої апаратури. Служила та для викриття місцезнаходження персон, які зникли, і для психобачення методом «кристал, метал, камінь». Чародій когось шукав або вирішував якусь теоретичну логістичну проблему. Вільгефорц із Роґґевену був відомий любов’ю до розв’язування таких проблем.

Вони всілися на різьблених ебенових карлах. Лідія глянула на Вільгефорца, вловила поданий поглядом знак і одразу вийшла. Тіссая непомітно зітхнула.

Усі знали, що Лідія ван Бредеворт кохає Вільгефорца з Роґґевену, що кохає його багато років, тихим, завзятим і упертим коханням. Чародій, зрозуміло, також про те знав, але вдавав, що не знає. Лідія полегшила йому справу, бо ніколи не видавала свого почуття — ніколи не зробила ані найменшого кроку чи жесту, не подала знака подумки, а якби навіть могла говорити, не сказала б ані слова. Була для цього занадто гордою. Вільгефорц також нічого не робив, бо Лідії не кохав. Міг він, зрозуміло, просто зробити її своєю коханкою і ще сильніше прив’язати до себе, і, хтозна, може, навіть ощасливити. Були такі, хто це йому радив. Але Вільгефорц цього не робив. Був для цього занадто гордим і принциповим. Тож ситуація була безнадійною, але стабільною, і це очевидним чином задовольняло їх обох.

— Отже, — урвав тишу молодий чародій, — Капітул ламає голову над тим, які заходи вжити щодо ініціатив і планів наших королів? Дарма, як на мене. Ті плани належить просто проігнорувати.

— Вибач? — Артауд Терранова завмер із келихом у лівій і карафою у правій руці. — Чи я добре зрозумів? Ми маємо залишатися бездіяльними? Маємо дозволити…

— Ми вже дозволили, — обірвав його Вільгефорц. — Бо ніхто в нас дозволу не питав. І ніхто не запитає. Повторюю, треба вдати, що ми ні про що не знаємо. Це єдино розумна поведінка.

— Те, що вони придумали, загрожує війною, причому — чималого масштабу.

— Те, що вони придумали, відомо нам завдяки енігматичній і неповній інформації, що походить із загадкового, дуже непевного джерела. Непевного настільки, що уперто напрошується слово «дезінформація». А навіть якщо це правда, то їхня робота ще у фазі планування і надовго в тій фазі лишиться. А якщо за ту фазу вийде… Що ж, ми підлаштуємося до ситуації.

— Ти хочеш сказати, — скривився Терранова, — що танцюватимемо так, як нам заграють?

— Так, Артауде. — Вільгефорц глянув на нього, а очі його блиснули. — Танцюватимеш так, як тобі заграють. Або вийдеш із зали. Бо подіум для оркестру занадто високий, щоби ти міг туди влізти й наказати музикам грати інші ноти. Нарешті зрозумій це. Коли ти вважаєш, що можливе інше рішення, — ти помиляєшся. Плутаєш небо із зірками, віддзеркаленими вночі на поверхні ставка.

«Капітул зробить те, що він накаже, приховуючи наказ за видимістю поради, — подумала Тіссая де Фрьес. — Ми всі лише пішаки на його шахівниці. Він пішов угору, виріс, затьмарив нас своїм блиском, підпорядкував собі. Ми пішаки в його грі. У грі, правила якої нам невідомі».

Лівий манжет знову ліг інакше, ніж правий. Чародійка старанно поправила його.

— Плани королів уже у фазі реалізації, — сказала вона повільно. — У Кедвені і в Едірні розпочався наступ проти скойа’таелів. Ллється кров ельфійської молоді. Доходить до переслідувань і погромів нелюдей. Говорять про атаки на вільних ельфів із Дол Блатанна й Синіх гір. Це масове вбивство. І я маю переказати Ґедемдейтові й Еніді Фіндабайр, що ти радиш бездіяльно спостерігати? Удавати, що ми нічого не бачимо?

Вільгефорц повернув до неї голову. «Тепер ти зміниш тактику, — подумала Тіссая. — Ти гравець, ти розпізнав на слух, які кості котяться по столу. Зміниш тактику. Вдариш з іншого боку».

Вільгефорц не зводив з неї погляду.

— Ти маєш рацію, — сказав покірливо. — Ти маєш рацію, Тіссає. Війна з Нільфгардом — це одне, але на різанину нелюдів не можна дивитися бездіяльно. Пропоную скликати з’їзд, загальний з’їзд, усіх, до Майстрів третього ступеня включно, а також і тих, хто після Соддену засідає по королівських радах. На з’їзді ми апелюватимемо до їхнього розуму й накажемо угамувати монархів.

— Я підтримую такий проект, — сказав Терранова. — Скликаємо з’їзд, нагадаємо їм, до кого вони найперше мають виказувати лояльність. Зважте, що королям нині радить навіть дехто із членів нашої Ради. Королям служать Кардуїн, Філіппа Ейльгарт, Феркарт, Радкліфф, Йеннефер…

При звуці останнього імені Вільгефорц здригнувся. Внутрішньо, зрозуміло. Але Тіссая де Фрьес була Архімайстром. Тіссая відчула думку, імпульс, що проскочив від столу й магічної апаратури на ньому до двох книжок, що лежали на столі. Обидві книжки були невидимими, прихованими магією. Чародійка сконцентрувалася, пробила заслін.

«Aen Ithlinnespeath», пророцтва Ітлінн Еґлі еп Евеніен, ельфійської віщунки. Пророцтво кінця цивілізації, пророцтво загибелі, знищення і повернення варварства, що мало прийти разом із масами льоду, які сунули від меж вічної мерзлоти. А друга книжка… Дуже стара… Пошарпана… «Aen Hen Ichaer»… Старша Кров… Кров Ельфів?

— Тіссає? Як тобі це?