Розділ 6

— Напиши їй, — сказала вона спокійно, рівняючи манжету. — І передай лист звичайним способом. Той, безумовно, дійде. А Йеннефер, де б вона не була, відповість. Вона завжди відповідає.

— Йеннефер, — втрутився Артауд, — часто зникає, інколи на цілі місяці. Причини найчастіше бувають тривіальними…

Тіссая глянула на нього, стиснувши губи. Чародій замовк. Вільгефорц легенько усміхнувся.

— Саме так, — сказав він. — Саме про те я і подумав. Свого часу вона була сильно пов’язана з… одним відьмаком. Ґеральтом, якщо я не помиляюся. Здається, то була не звичайна дрібна інтрижка. Здавалося, що Йеннефер досить сильно захоплена…

Тіссая де Фрьес випросталася, стиснула руки на поручнях карла.

— Чому ти про це питаєш? Це особисті справи. Нам до того немає діла.

— Звичайно. — Вільгефорц глянув на лист, кинутий на кафедру. — Нам до того немає діла. Але мною керує не нездорова цікавість, а турбота про емоційний стан члена Ради. Я думаю над реакцією Йеннефер на звістку про смерть того… Ґеральта. Сумніваюся, чи зуміла б вона перейти до порядку денного, погодитися з тією смертю, не впадаючи в депресію або надмірну жалобу?

— Безсумнівно, зуміла б, — холодно сказала Тіссая. — Тим більше, що такі новини доходять до неї час від часу. І незмінно виявляються плітками.

— Так і є, — підтвердив Терранова. — Той цілий Ґеральт, чи як там його, уміє дати собі раду. І чому тут дивуватися? Це мутант, смертоносний автомат, запрограмований, аби вбивати й не дати вбити себе. А щодо Йеннефер, не будемо перебільшувати її можливі емоції. Ми її знаємо. Вона емоціям не піддається. Розважалася з відьмаком, і це все. Приваблювала її смерть, із якою той типчик постійно заграє. А коли він нарешті дограється, то й справа скінчиться.

— Поки що, — сухо сказала Тіссая де Фрьес, — відьмак живий.

Вільгефорц усміхнувся, знову скоса подивився на лист, що лежав перед ним.

— Хіба? — сказав. — Не думаю.

Ґеральт трохи здригнувся, проковтнув слину. Уже минув перший струс після того, як він випив еліксир, починалася фаза дії, що сигналізувала про себе легким, але неприємним запамороченням, яке супроводжувало адаптацію погляду до темряви.

Адаптація пройшла швидко. Темрява ночі світилася, усе навколо набирало відтінків сірих, відтінків спочатку імлистих і неясних, поступово все більш контрастних, виразних і різких. На вуличці, що виходила на набережну каналу, вуличці, ще мить тому темній, наче нутрощі діжки від смоли, Ґеральт уже міг розрізнити щурів, що мандрували канавою, обнюхували калюжі й шпарини в мурах.

Слух його під впливом відьмачого декокту також загострився. Вимерла плутанина завулків, у яких мить тому чувся виключно шум дощу в ринвах, почала оживати, пульсувати звуками. Він чув верески котів, що билися, гавкання псів з-за каналу, сміхи й крики з шинків і корчем Оксенфурта, вереск і співи в трактирі плотогонів, віддалену, тиху трель флейти, що грала танцювальну мелодію. Ожили темні, сонні будинки — Ґеральт почав розрізняти хропіння людей, тупіт волів у загорожах, форкання коней у стайнях. У якійсь із будівель у глибині вулички лунали приглушені спазматичні стогони жінки, яка кохалася.

Звуки росли, набирали сили. Він уже розрізняв обсценні слова пияцьких пісеньок, довідався ім’я коханця жінки, яка стогнала. З-за каналу, з Мирманової садиби на палях, долинав рваний, нескоординований белькіт знахаря, уведеного гостинцями Філіппи Ейльгарт у стан повного й, напевно, перманентного божевілля.

Наближався світанок. Дощ нарешті вщух, зривався вітер, який розганяв хмари. Небо на сході виразно просвітліло.

Щури в провулку раптом занепокоїлися, приснули на всі боки, заховалися серед скриньок і сміття.

Відьмак почув кроки. Четверо чи п’ятеро людей, поки що він не міг сказати точно — скільки. Він глянув уверх, але Філіппу не помітив.

Негайно змінив тактику. Якщо в групі, що наближалася, був Ріенс, мав мало шансів схопити його. Довелося б спочатку вести бій із ескортом, а він того не хотів. По-перше, був під впливом еліксиру і ці люди мусили померти. По-друге, Ріенс тоді отримав би час для втечі.