Розділ 6

— Дякую за пам’ять, — усміхнувся чародій, а Тіссая де Фрьес раптом зрозуміла, що він про ті факти, про які йому оце доповіли, знав давно.

Не озвалася ані словом. Сидячи рівно в кріслі, вирівняла мереживні манжети, бо лівий ліг трохи інакше, ніж правий. Відчула на собі роздратований погляд Терранови й веселий — Вільгефорца. Знала, що її легендарний педантизм нервує або ж веселить усіх навколо. Але абсолютно тим не переймалася.

— І що на все те Капітул?

— Спершу, — сказав Терранова, — ми хотіли б почути твою думку, Вільгефорце.

— Спершу, — усміхнувся чародій, — зійдемо й чогось вип’ємо. Часу в нас вдосталь, дозвольте виказати вам гостинність. Бачу, що ви заморені й змучені подорожжю. Скільки пересадок на телепортах, якщо можу запитати?

— Три, — стенула плечима Тіссая де Фрьес.

— Я був ближче, — потягнувся Артауд. — Мені вистачило двох. Але складних, признаюся.

— Усюди така само паскудна погода?

— Усюди.

— Тож підкріпімося їжею і старим червоним вином із Цідарісу. Лідіє, чи можу я тебе попросити?

Лідія ван Бредеворт, асистентка й особистий секретар Вільгефорца, випливла з-за штори, неначе летюча з’ява, усміхнулася очима до Тіссаї де Фрьес. Тіссая, тримаючи обличчя, відповіла милою усмішкою і нахилом голови. Артауд Терранова встав, шанобливо вклонився. Він також пречудово контролював обличчя. Знав Лідію.

Дві служниці, крутячись і шелестячи спідницями, швидко занесли на стіл посуд, виделки, ножі. Лідія ван Бредеворт запалила в ліхтарях свічки, обережно вичаровуючи маленьке полум’я між великим і вказівним пальцями. Тіссая помітила на її долоні слід олійної фарби. Занотувала в пам’яті, аби пізніше, після вечері, попросити молоду чародійку показати її нове полотно. Лідія була талановитою художницею.

Вечеряли вони мовчки. Артауд Терранова, не відмовляючи собі, раз у раз сягав до мисок і хіба трохи зачасто й без заохочення з боку господаря клацав срібною кришечкою карафи з червоним вином. Тіссая де Фрьес їла поволі, більше уваги присвячуючи розкладанню правильних композицій із тарілок, виделок і серветок, які все ще, як вважала, лежали нерівно і вражали її любов до порядку й естетичний смак. Пила вона помірно. Вільгефорц їв і пив іще помірніше. Лідія, зрозуміло, не їла й не пила взагалі.

Полум’я свічок гойдалося довгими червоно-жовтими вусами вогню. У вітраж вікна дзвеніли крапельки.

— Ну, Вільгефорце, — відізвався нарешті Терранова, грабаючись виделкою в тарілці в пошуку достатньо жирного шматка дичини. — Яка твоя думка щодо починань наших монархів? Ген Ґедимдейт і Франческа прислали нас сюди, бо хочуть дізнатися твою думку. Мені й Тіссаї вона також цікава. Капітул хоче в цій справі зайняти узгоджену позицію. А якщо дійде до дій, то й діяти ми хочемо узгоджено. Що ти порадиш?

— Ви мені лестите, — Вільгефорц жестом подякував Лідії, яка хотіла докласти йому брокколі на тарілку, — щодо того, що мої думки в цій справі мають бути вирішальними для Капітулу.

— Цього ніхто не казав. — Артауд знову долив собі вина. — Рішення ми ухвалюватимемо колегіально, коли Капітул збереться. Але перед тим нехай кожен отримає можливість висловитися, аби ми розуміли усі точки зору. Тож — слухаємо тебе.

Якщо ми закінчили вечеряти, то перейдемо в майстерню, — телепатично запропонувала Лідія, усміхаючись очима. Терранова глянув на її усмішку і швидко випив те, що було у його келиху. До дна.

— Добра ідея, — Вільгефорц витер пальці об серветку. — Там нам буде зручніше, і там також сильніший захист від магічного підслуховування. Ходімо. Можеш забрати карафу, Артауде.

— Не відмовлюся. Це мій улюблений рік.