Розділ 6

— Не робімо помилки, — сказав король Реданії, Візімір, засовуючи пальці в перстенях у волосся на скроні. — Немає у нас права ні на помилку, ні на похибку.

Ті, хто тут зібралися, мовчали. Демавенд, володар Едірну, сидів, розвалившись у кріслі, вдивляючись у кухоль пива, який поставив собі на живіт. Фольтест, пан Темерії, Понтару, Магакаму й Соддену, а віднедавна сеньйор-протектор Брюґґе, демонстрував усім свій шляхетний профіль, відвернувши голову до вікна. З протилежного боку столу сидів Генсельт, король Кедвену, бігаючи по учасниках наради маленькими проникливими оченятами, що блищали на бородатій, наче розбійницькій, фізіономії. Мева, королева Лирії, задумливо розважалася величезними рубінами намиста, час від часу кривлячи красиві повні вуста в багатозначній гримасі.

— Не робімо помилки, — повторив Візімір. — Бо помилка може нам занадто дорого коштувати. Скористаємося з чужого досвіду. Коли п’ятсот років тому наші предки висадилися на пляжах, ельфи також сховали голови в пісок. Ми видирали в них край по шматочку, а вони відступали, усе ще вважаючи, що це — остання межа, що далі ми не підемо. Будьмо мудрішими! Бо тепер наша черга. Тепер це ми — ельфи. Нільфгард стоїть над Яругою, а я тут чую: «Нехай собі стоїть». Чую: «Далі вони не підуть». Але вони підуть, переконаєтеся самі. Повторюю, не робімо помилки, яку зробили ельфи!

У шибки на вікнах знову застукотіли крапельки дощу, примарно завив вітер. Королева Мева підвела голову. Здалося їй, що чує вона каркання круків і ворон. Але то був тільки вітер. Вітер і дощ.

— Не порівнюй нас із ельфами! — сказав Генсельт із Кедвану. — Ти нас ганьбиш такими порівняннями. Ельфи не вміли битися, тікали від наших предків, ховалися по лісах та горах. Ельфи не влаштували нашим предкам Соддену. А ми показали нільфгардцям, що воно значить: задиратися до нас. Не лякай нас Нільфгардом, Візіміре, не сій пропаганди. Нільфгард, кажеш, стоїть над Яруґою? А я кажу, що Нільфгард сидить за річкою, наче миша під віником. Бо під Содденом ми перебили їм хребет! Зламали їх військово, але передусім — морально. Не знаю, чи правда це, але Емгир вар Емрейс начебто був тоді проти агресії таких масштабів, а напад на Цінтру був справою якоїсь ворожої йому групи. Я готовий закластися, що якби вдалося нас перемогти, він першим аплодував би, роздавав би привілеї і нагороди. Але після Соддену раптом виявилося, що він був проти, а вина за все — на самовільних маршалах. І полетіли голови. Ешафоти потонули в крові. Це достеменна інформація, аж ніякі не плітки. Вісім урочистих екзекуцій і набагато більше скромніших страт. Кілька природних, на перший погляд, але загадкових смертей, чимало раптових відходів від справ. Кажу вам, Емгир ошалів і практично перебив свої командні кадри. Тож хто тепер поведе їхню армію? Сотники?

— Ні, не сотники, — холодно відсказав Демавенд з Едірну. — Зроблять це молоді й здібні офіцери, які довго чекали такої нагоди і яких Емгир учить вже віддавна. Ті, кого старі маршали не допускали до командування, кого не просували по кар’єрних східцях. Молоді здібні командири, про яких уже чути. Ті, які придушили повстання у Метінні й Назаїрі, які за короткий час розбили повстанців у Еббінзі. Командири, які оцінили роль флангових маневрів, далеких кавалерійських рейдів, блискавичних маршів піхоти, десантів із моря. Тих, хто застосовує тактику нищівних ударів у вибраних напрямках, хто використовує при облогах фортець новочасну техніку замість непевної магії. Не можна їх недооцінювати. Вони рвуться, аби перейти Яруґу й довести, що навчилися чомусь на помилках старих маршалів.

— Якщо вони чомусь і навчилися, — стенув плечима Генсельт, — то не перейдуть Яругу. Гирло річки на кордоні Цінтри і Вердену й далі контролює Ервилл і три його фортеці: Настрог, Розрог і Бодрог. Фортець тих не захопити з ходу, жодна новочасна техніка тут не допоможе. Наші фланги охороняє також флот Етайна із Цідаріса, завдяки йому ми пануємо над узбережжям. А також завдяки піратам зі Скелліґе. Ярл Крах ан Крайт, як пам’ятаєте, не підписав із Нільфгардом перемир’я, регулярно їх підкусює, нападає і спалює приморські поселення й форти в Провінціях. Нільфгардці дали йому прізвисько Тірт іс Муйре, Морський Кабан. Лякають ним дітей!

— Переляк нільфгардських дітей, — криво усміхнувся Візімір, — не додасть нам безпеки.

— Ні, — погодився Генсельт. — Він додасть нам дещо інше. Те, що, не пануючи над гирлом річки й узбережжям, маючи відкритий фланг, Емгир вар Емрейс не зуміє забезпечити постачання підрозділам, які мали б перейти на правий берег Яруги. Які там блискавичні марші, які рейди кавалерії? Сміху воно варте. Протягом трьох днів після форсування річки армія загрузне. Половина її обложить фортеці, решта розповзеться, щоб грабувати, шукати фураж і їжу. А коли їхня славетна кавалерія зжере більшість власних коней, ми влаштуємо їм другий Содден. Диявол, та я хотів би, аби вони перейшли річку! Але не бійтеся, не перейдуть.

— Припустімо, — сказала раптом Мева з Лірії, — що вони не перейдуть Яругу. Припустімо, що Нільфгард просто чекатиме. Утім, подумаємо, кому це на руку, нам чи їм? Хто може собі дозволити бездіяльне очікування, а хто ні?

— Саме так! — підхопив Візімір. — Мева, як завжди, говорить мало, але б’є точно. Емгир має час, панове, а у нас його немає. Чи ви не бачите, що діється? Нільфгард три роки тому зіштовхнув камінчик з узбіччя гори й спокійно чекає на лавину. Просто чекає, а по схилу котяться усе нові камінці. Бо той перший камінчик здавався декому брилою, зрушити яку неможливо. А коли виявилося, що досить його торкнутися, аби він полетів, знайшлися й інші, кому та лавина до вподоби. Від Синіх гір до Бремерворда крутяться лісами командо ельфів, і це вже не партизанські дії, це війна. От-от вирушать у бій вільні ельфи з Дол Блатанна. У Магакамі заворушення серед ґномів, дріади в Брокілоні стають усе зухваліші. Це війна, справжнісінька війна. Внутрішня війна. Громадянська. Наша. А Нільфгард — чекає… На кого працює час, як думаєте? У командо скойа’таелів б’ються тридцяти-сорокарічні ельфи. Але вони живуть по триста років! Вони мають час, а ми його не маємо!

— Скойа’таелі, — визнав Генсельт, — стали справжнім терням у дупі. Паралізують мені транспорт і торгівлю, тероризують фермерів… Із цим треба покінчити!

— Якщо нелюди бажають війни, то вони її матимуть, — втрутився Фольтест з Темерії. — Я завжди був прихильником об’єднання і співіснування, але якщо вони бажають випробувати наші сили — покажемо, хто сильніший. Я до того готовий. У Темерії і Соддені беруся вибити Білок протягом шести місяців. Ті землі вже зараз червоні від крові ельфів, що пролита нашими прадідами. Вважаю я це за трагедію, але виходу не бачу, трагедія повториться. Ельфів треба замирити.

— Твоє військо рушить на ельфів, якщо ти даси йому наказ, — кивнув Демавенд. — Але чи рушить на людей? На хлопів, з яких ти рекрутуєш піхоту? На цехи? На вільні міста? Візіміре, говорячи про скойа’таелів, ти описав лише один камінчик з лавини. Так-так, панство, не витріщайтеся на мене! По селах і містечках уже гуляють балачки, що на підкорених Нільфгардом землях хлопству, фермерам і ремісникам живеться вільніше й багатше, що купецькі гільдії мають більші привілеї… Заливають нас товари з нільфгардських мануфактур. У Брюґґе й Вердені монета їхня витісняє місцеву. Якщо ми сидітимемо без діла, то загинемо, розсварені, заплутані в конфлікти, втягнені у вир повстань і рокошів, поволі узалежнювані від нільфгардської економічної сили. Загинемо, задушені у власному тісному закутку, бо й те зрозумійте, що Нільфгард закриває нам шлях на Південь, а ми мусимо розвиватися, мусимо проводити експансію, бо в іншому разі для наших онуків забракне тут місця!

Зібрання мовчало. Візімір Реданський глибоко зітхнув, схопив один із бокалів, що стояли на столі, довго пив. Мовчанка затягувалася, дощ бив у вікна, вітер вив та стукотів віконницями.

— Усі проблеми, про які говоримо, — нарешті сказав Генсельт, — це робота Нільфгарду. Це емісари Емгира під’юджують нелюдей, ширять пропаганду й підмовляють до бунтів. То вони сиплять золотом і обіцяють привілеї цехам і гільдіям, пророкують баронам і герцогам високі посади в провінціях, які вони утворять на місці наших королівств. Не знаю, як у вас, але у Кедвені ні з того ні з сього намножилося жерців, віщунів, ворожбитів та інших засраних містиків, що пророкують кінець світу…

— У мене те саме, — підтвердив Фольтест. — Зараза, стільки років був спокій. Від часу, коли мій дід показав жерцям, де їхнє місце, сильно прорідивши їхні ряди, ті, що залишилися, узялися за корисніші справи. Вивчали книжки і прищеплювали знання дітям, лікували хворих, піклувалися про вбогих, калічних та бездомних. Не лізли в політику. А тепер раптом прокинулися й верещать у храмах дурню` мотлоху, а мотлох слухає й нарешті дізнається, чому йому так погано ведеться. Я це терплю, бо я менш запальний, ніж мій дідусь, і менш схиблений на своєму королівському авторитеті й гідності. Бо що б це були за авторитет і гідність, якби міг їх похитнути виск якогось божевільного фанатика? Але терпіння моє не безмежне. Останнім часом головною темою проповідей є Визвольник, який прийде з Півдня. З Півдня, уявляєте собі? З-за Яруги!

— Білий Пломінь, — пробурмотів Демавенд. — Настане Білий Холод, а після нього Біле Світло. А потім світ відродиться, справою Білого Пломіня та Білої Королеви… Я також те чув. Це травестія провіщення Ітлінни еп Евеніен, ельфійського оракула. Я наказав схопити одного проповідника, який викрикував про те на базарі у Венґерберзі, а кат чимало часу ґречно розпитував його, скільки золота пророк узяв за це від Емгира… Але той лише плів про Білий Пломінь і Білу Королеву… до самого кінця.

— Обережніше, Демавенде, — скривився Візімір. — Не роби з них мучеників, бо саме про це йдеться Емгиру. Хапай нільфгардських агентів, але жерців чіпати не можна, наслідки можуть виявитися непередбачуваними. Усе-таки вони мають вплив і повагу серед народу. Досить нам проблем із Білками, аби ризикувати бунтами в містах чи холопською війною.