Розділ 6

Знахар Мирман відчинив віконце, виглянув. Ліхтар, який він тримав у руці, тільки осліплював, тож він його відставив.

— Що за дідько дзвонить там уночі? — гарикнув сердито. — Стукни себе в порожню довбешку, засранець рукожопий, якщо вже прийшла тобі охота стукати! Геть, пішли звідси, питюхи, давайте! У мене тут арбалет зведений! Ну, хто хоче шість дюймів стріли мати в дупі?

— Пане Мирмане, то я, Шані!

— Га? — Знахар вихилився сильніше. — Панянка Шані? Зараз, серед ночі? Як же це так?

— Опустіть міст, пане Мирмане! Я принесла вам, що ви просили!

— От зараз, у темряві? Не могли ви удень, панянко?

— Удень забагато очей. — Худа фігура в зеленому плащі замаячила на молу. — Якщо вийде назовні, що я до вас ношу, викинуть мене з Академії. Опустіть міст, я під дощем не стоятиму, чижми в мене намокли!

— Ви не самі, панянко, — підозріло зауважив знахар. — Звичайно ви самі приходите. Хто там із вами?

— Друг, жак, як і я. А що, я сама мала йти серед ночі до тієї вашої дурнуватої дільниці? Що мені, цнота моя не мила, чи що? Та впустіть мене нарешті, дідько вас забери!

Бурмочучи під носа, Мирман звільнив блокаду коловороту, місток зі скрипом опустився, стукнув об дошки помосту. Знахар подріботів до дверей, відсунув засуви та запори. Не відкладаючи нап’ятого арбалета, обережно визирнув.

Не помітив кулака, що летів до його скроні, — кулака в чорній, наїжаченій срібними клепками рукавичці. Але хоча ніч була темною, місяць молодим, а небо — у хмарах, побачив він раптом десять тисяч сліпучо-яскравих зірок.

Тубланк Мішле ще раз провів бруском по вістрю меча, справляючи враження, що ці дії поглинули його цілковито.

— Тож ми маємо вбити для вас одну людину. — Він відклав брусок, витер руків’я шматочком намащеної жиром кролячої шкіри, критично оглянув вістря. — Звичайну, яка лазить собі на самоті вулицями Оксенфурта, не має ні гвардії, ні ескорту, ні охоронців. Не має навіть пахолків. Щоб дістати її, нам не доведеться вриватися в жоден замок, ратушу, міцний дім чи гарнізон… Так, мосьпане Ріенсе? Я вірно вас зрозумів?

Чоловік із обличчям, знівеченим опіком, кивнув, легенько мружачи темні вологі очі, що мали неприємний вираз.

— А потім, — продовжив Тубланк, — після вбивства того типа, ми аж ніяк не будемо змушені ховатися десь щонайменше півроку, бо ніхто нас не переслідуватиме й не вистежуватиме. Ніхто не напустить на нас міліцію чи шукачів нагород. Не підпадемо ми під родову помсту або ворожнечу. Інакше кажучи, пане Ріенсе, ми маємо пришити для вас звичайного, посполитого, нічого не вартого фраєра?

Чоловік зі шрамом не відповів. Тубланк глянув на братів, які нерухомо й рівно сиділи на лаві. Ріцці, Флавій і Лодовіко, як завжди, мовчали. У їхній команді вони вбивали, а для розмов був Тубланк. Бо тільки Тубланк ходив до храмової школи. Убивав він настільки ж управно, як і брати, але крім того вмів читати й писати. І розмовляти.

— І щоб убити такого посполитого фраєра, пане Ріенсе, ви найняли не простого горлоріза з порту, але нас, братів Мішле? За сто новіградських крон?

— Це ж ваша звичайна ставка, — вицідив чоловік зі шрамом. — Правда?

— Неправда, — холодно заперечив Тубланк. — Бо ми — не для убивства посполитих фраєрів. А якщо вже й… Пане Ріенсе, фраєр, якого ви хочете бачити мертвим, буде вам коштувати двісті. Двісті необрізаних блискучих крон із вибитим знаком новіградського монетного двору. Знаєте чому? Бо у справі цій є гачок, мосьпане. Ви не мусите нам говорити, який гачок, обійдемося. Але ви за нього заплатите. Двісті, кажу. Погодьтеся на таку ціну, й уже можете вважати свого недруга мертвим. Не погодитеся — то шукайте для цієї роботи когось іншого.

У підвалі, що смердів дохлятиною і кислим вином, запанувала тиша. По підлозі біг, швидко перебираючи ніжками, тарган. Флавій Мішле розтоптав його з тріском, блискавичним рухом ноги, майже не змінивши пози й зовсім не змінивши виразу обличчя.