Розділ 6

Тубланк Мішле застогнав, скрутився, стискаючи обома руками розхльостаний живіт. Відчував, як кров юшиться з нього, швидко стікаючи між пальців. Неподалік лежав Флавій. Ще мить тому — тремтів. Але вже знерухомів. Тубланк стулив повіки, потім розплющив очі. Але сова, що сиділа поряд із Флавієм, не була, схоже, галюцинацією, бо не зникла. Він знову застогнав і повернув голову.

Якась дівка, судячи з голосу, дуже молода, жахливо кричала.

— Пусти мене! Там є поранені! Я мушу… Я медичка, Любистку! Пусти мене, чуєш?

— Ти їм не допоможеш, — відповів глухим голосом той, кого назвали Любистком. — Не після відьмацького меча… Навіть не підходь туди. Не дивися… Благаю тебе, Шані, не дивися.

Тубланк відчув, як хтось біля нього стає навколішки. Відчув запах парфумів і мокрого пір’я. Почув тихий, лагідний голос. Насилу розпізнав слова, заважав дратівливий крик і плач молодої дівки. Тієї… медички. А якщо медичка все ще дерлася, то хто сидів біля нього? Тубланк застогнав.

— …буде добре. Все буде добре.

— Су… чий… син… — вичавив він. — Ріенс… Сказав нам… Звичайний фраєр… А то… був відьмак… Га… чок… Рятун… ку… Мої… кишки…

— Тихо, тихо, синочку. Заспокойся. Уже все добре. Уже не болить. Правда ж, уже не болить? Скажи мені, хто вас сюди привів? Хто звів вас із Ріенсом? Хто його порекомендував? Хто вас у це втягнув? Скажи мені це, прошу, синочку. І тоді все буде добре. Скажи мені, прошу.

Тубланк відчув на губах кров. Але сил виплюнути її вже не мав. Із щокою, притиснутою до мокрої землі, він відкрив рота, кров вилилася сама.

Не відчував уже нічого.

— Скажи мені, — повторював лагідний голос. — Скажи, синочку.

Тубланк Мішле, професійний убивця з чотирнадцяти років, заплющив очі, посміхнувся кривавою посмішкою. І прошепотів те, що знав.

А коли розплющив очі, побачив стилет із вузьким клинком і з маленьким золотим ефесом.

— Не бійся, — сказав лагідний голос, а вістря стилету торкнулося скроні. — Не буде боляче.

І справді не боліло.

Він дістав чаклуна в останню мить, одразу перед телепортом. Меч він відкинув раніше, руки мав вільні, витягнуті ще під час стрибка пальці вчепилися у край плаща. Ріенс втратив рівновагу, ривок вигнув його, змусив відступити назад. Він рвонувся люто, різким рухом роздер плащ від пряжки до пряжки, вивільнився. Пізно.

Ґеральт розвернув його ударом правого кулака в плече й відразу вдарив лівою, у шию під вухом. Ріенс поточився, але не впав. Відьмак дістався до нього в м’якому стрибку і з силою всадив кулак під ребра. Чаклун застогнав і обвис на кулакові, Ґеральт схопив його за полу кубрака, крутнув ним і повалив на землю. Притиснутий коліном, Ріенс витягнув руки, відкрив рота для закляття. Ґеральт стис кулак і вдарив його згори. Просто в губи. Ті лопнули, наче смородини.

— Подарунок від Йеннефер ти вже маєш, — прогарчав. — Тепер отримаєш від мене.

Ударив іще раз. Голова чаклуна підскочила, на чоло і щоки хлюпнула кров. Ґеральт трохи здивувався — він не відчував болю, але безумовно його зачепило в сутичці. Це була його кров. Не переймався, не мав часу також шукати рану й займатися нею. Стиснув кулак і влупив Ріенса ще раз. Був злий.

— Хто тебе послав? Хто тебе найняв?