Розділ 6

Для мене вже пізно.

Цірі озирнулася. Хоча навкруги стояла темрява, вона бачила двері, які вони вже пройшли, — довгу, далеку перспективу. І звідти, здалеку, із темряви вона почула…

Стукіт підків. Скрип чорного обладунку. І шум крил хижого птаха. І голос. Тихий голос, що вґвинчувався у череп…

Ти переплутала. Переплутала небо із зірками, віддзеркалене вночі на поверхні ставка.

Вона прокинулася. Раптово підвела голову, збиваючи компрес, свіжий, бо мокрий і холодний. Була вона залита потом, у скронях знову дзвонив і пульсував тупий біль. Йеннефер сиділа поряд із нею на ліжку. Голову відвернулатак, що Цірі не бачила її обличчя. Бачила лише бурю чорного волосся.

— У мене був сон… — прошепотіла Цірі. — У тому сні…

— Знаю, — сказала чародійка дивним, не своїм голосом. — Тому я і тут. Я поряд.

За вікном, у темряві, дощ шумів у листі дерев.

— Сука! — гарикнув Любисток, струшуючи воду з намоклого під дощем капелюха. — Це ж справжня фортеця, а не дім. Чого той знахар боїться, що він ото так захищається?

Човни й барки, прип’яті до молу, колисалися ліниво на зморщеній від дощу воді, тихенько постукували, скрипіли, брязкали ланцюгами.

— Це портовий район, — пояснила Шані. — Тут вистачає бандитів і всілякої піни, місцевих і приїжджих. До Мирмана ходить чимало народу, приносять йому грошву… Всі про те знають. Як і про те, що живе він сам. Тож він підстрахувався. Вас це дивує?

— Анітрохи. — Ґеральт глянув на садибу, поставлену на палі, вбиті в дно канала сажнів за п’ять до молу. — Прикидаю, як дістатися на той острів, до тієї надводної хатинки. Хіба доведеться тихцем позичити якийсь із тих човнів…

— Немає потреби, — сказала медичка. — Там є підйомний місток.

— А як ти переконаєш знахаря, щоб він його опустив? Крім того, там є ще двері, а тарану ми із собою не взяли…

— Залиште це мені.

Велика сіра сова безшелесно усілася на поручні помосту, стріпнула крилами, нашорошилася і перетворилася на Філіппу Ейльгарт, також нашорошену й мокру.

— Що я тут роблю? — забурмотіла гнівно чародійка. — Що я, зараза, роблю тут із вами? Балансую на мокрій жердині… І на межі державної зради. Якщо Дійкстра довідається, що я вам допомагала… І до того ж ця мжичка! Ненавиджу літати, коли дощить. Що то воно? Це дім Мирмана?

— Так, — підтвердив Ґеральт. — Слухай, Шані. Спробуємо…

Вони зійшлися тісно, перешіптуючись, приховані темрявою під навісом солом’яного даху сараю. З таверни на протилежному боці каналу падала на воду смуга світла. Було чути співи, сміх та вереск. На набережну викотилися троє плотогонів. Двоє лаялися і штовхали одне одного, промовляючи по колу ті самі прокльони, до нудоти. Третій, спертий на палю, сцяв у канал, фальшиво при тому насвистуючи.

«Донг, — відізвалася металево залізна бляха, прив’язана ременем до стовпчика біля помосту. — Донг».