Розділ «ЧАСТИНА III ТЕМНИЙ ЛІС»

208-Й РІК ЕРИ КРИЗИ

Відстань між флотом Трисоляріса і Сонячною системою:

2,07 світлового року

В один вогкий осінній день засідання ради мешканців Нового Життя-5 прийняло рішення вигнати Ло Цзи з селища, оскільки він заважає розміреному життю сусідів. Працюючи над проектом "Сніг", Ло Цзи часто виїжджав на наради, але більшу частину часу проводив тут і звідси, з дому, підтримував зв'язок з багатьма відділами та співробітниками проекту. Коли його вплив ослаб, ситуація погіршилася. Час від часу біля його будинку збиралися натовпи, вигукували лайки і кидали каміння в його вікна. Це приваблювало репортерів, яких часто збиралося не менше, аніж демонстрантів. Але насправді Ло Цзи виганяли тому, що його співгромадяни, пробуджені, як і інші люди, розчарувалися в ньому.

Коли ввечері засідання закінчилося, головуюча селищного комітету вирушила до Ло Цзи, щоб повідомити йому про рішення ради. Вона кілька разів безрезультатно натискала кнопку дзвінка, а потім штовхнула незамкнені двері і мало не задихнулася від жахливого смороду алкоголю, тютюнового диму і поту. Вона зауважила, що стіни оснастили міськими інформаційними панелями, на яких можна було викликати віконце простим натисканням пальця. На панелях світилося безліч зображень, більшість з них — складні набори даних і графіки. Найбільший екран показував завмерлу в космосі сферу: зоряно-водневу бомбу в оболонці з масляної плівки. Прозора обшивка, всередині якої перебувала добре видима бомба, нагадала директору про кульки, якими в її час любили бавитися діти. Бомба повільно оберталася. На одному з полюсів злегка видавався іонний двигун. На обшивці сфери відбивалося крихітне сонце. Численні працюючі екрани перетворювали кімнату в величезний незграбний ящик. Господар погасив лампи, і єдиним джерелом світла служили екрани. Все мерехтіло і зливалося перед очима, так що важко було зрозуміти, де картинка, а де реальна річ.

Коли очі відвідувачки пристосувалися до освітлення, вона побачила, що кімната виглядає як барліг наркомана. По засипаній недопалками підлозі котилися пляшки. Всюди, як на звалищі, валялися присипані попелом оберемки одягу. Врешті-решт вона знайшла Ло Цзи. Той згорнувся клубочком в кутку — темний клубок на тлі світлих панелей, нікому не потрібний, як відкинута в сторону засохла гілка. Вона спочатку подумала, що Відвернутий спить, але помітила, що той не відриває незрячого погляду від куп сміття на підлозі. Очі його почервоніли і спухли, обличчя змарніло, тіло схудло — схоже, він не міг навіть самостійно встати. Зачувши кроки директора, він привітав її, повільно повернувся і кивнув, давши зрозуміти, що ще живий. Але він тонув в океані болю, який два століття накопичувався в його душі.

Головуюча не виявила жодної поблажливості до людини, вичавленої до останньої краплі. Як і багато пробуджених, вона вірила, що яким би темним не здавався світ, десь на небесах є вище правосуддя. Ло Цзи спочатку підтвердив цю віру, а потім жорстоко розтоптав. Розчарування в Відвернутих перейшло в сором, а потім в лють. Вона холодно оголосила рішення зборів.

Ло Цзи кивнув, а потім запаленим горлом прохрипів:

— Я поїду завтра. Мені пора. Якщо я зробив щось не так, прошу вибачення.

Головуюча лише через два дні дізналася, що означали його останні слова.

Ло Цзи, фактично, збирався піти з селища цього ж вечора. Провівши головуючу поглядом, він невпевнено піднявся на ноги і поплентався в спальню за дорожньою сумкою, в яку вже почав складати речі. Серед них була невелика лопата з короткою ручкою — він знайшов її в підсобному приміщенні. Трикутна ручка лопати стирчала з сумки. Потім він підняв з підлоги заяложений піджак, надів його і вийшов з квартири. За його спиною продовжували мерехтіти інформаційні панелі.

Коридор був порожній, але на сходовому майданчику він зустрів підлітка, який, мабуть, повертався зі школи. Той похмуро провів поглядом істоту, яка вийшла з будинку Відвернутого. Опинившись зовні, Ло Цзи зрозумів, що йде дощ, але повертатися за парасолькою не хотілося.

Він не пішов до своєї машини, щоб не привертати особливої уваги охоронців. Замість цього він пішов по вулиці і незабаром, нікого не зустрівши, залишив селище позаду. Ло Цзи пройшов крізь оточуючу Нове Життя-5 лісосмугу і вибрався в пустелю. Дрібний дощ здавався парою прохолодних рук, які ніжно пестили його обличчя. Сутінковий туман, застеляючий небо і землю, нагадував йому про білизну традиційного китайського живопису. Ло Цзи уявив себе серед цього порожнього простору, як на тій картині, яку залишила йому Чжуан Янь.

Він дійшов до автотраси і через кілька хвилин зупинив попутну машину. Його тепло привітала сім'я з трьох осіб — пробуджених, що їхали в старе місто. Молода мати і маленький хлопчик удвох втиснулися в крісло поряд з батьком-водієм; між ними точилася неголосна розмова. Часом хлопчик втикався головою в груди матері, і тоді всі троє весело сміялися. Ло Цзи милувався чарівною картиною, але їх розмову заглушала музика двадцятого століття, що лилася з динаміків. Він слухав пісні одну за одною. Після "Катюші" і "Калинки" йому захотілось почути "Тонку горобину". Двісті років тому він співав її дівчині своєї мрії, забравшись на селищну сцену — а пізніше разом з Чжуан Янем в Едемі, саду на березі озера, в якому відображалися засніжені гори.

А потім фари зустрічного автомобіля освітили заднє сидіння в той самий момент, коли хлопчик ненароком озирнувся. Тоді він обернувся повністю, втупився на Ло Цзи і вигукнув:

— Ей, подивіться, він схожий на Відвернутого!

Батьки хлопця почали придивлятися до попутника, і Ло Цзи був змушений зізнатися, що він Відвернутий.

В ту ж секунду зазвучала мелодія "Тонкої горобини".

Машина зупинилася.

— Вилазьте! — безпристрасно сказав глава сімейства. Мати з сином спостерігали за ним поглядами такими ж холодними, як осінній дощик, що шелестів за вікном.