Розділ «ЧАСТИНА I ВІДВЕРНУТІ»

— Вони вже виїхали; доведеться почекати. Чому б тобі не перекусити? Ти їв останній раз в літаку, добу тому. Я все влаштую. — І він знову вийшов.

Молоду людину приємною європейської зовнішності ввели, коли Ло Цзи закінчив з їжею. Найпомітнішою рисою снайпера була посмішка — вона ніколи не зникала і здавалася приклеєною. На ньому не було наручників; але коли він увійшов, двоє людей, з вигляду професійних охоронців, сиділи на стільцях, а ще двоє стали в дверях. Причеплені до костюмів бейджики повідомляли, що вони офіцери СОП.

Ло Цзи спробував вдати напівмертвого, але стрілець відразу розкусив його гру.

— Докторе, ви ж не настільки погано себе почуваєте? — Він посміхнувся, але іншою посмішкою, що з'явилася поверх його постійної, як найтонша плівка нафти на воді. — Мені дуже шкода.

— Вам шкода, що ви намагалися вбити мене? — Ло Цзи підняв голову з подушки, щоб поглянути на нападника.

— Мені шкода що я вас не вбив, сер. Не думав, що ви підете на подібне засідання в куленепробивному одязі. Не уявляв, що ви будете так старанно берегти своє життя. Інакше я б скористався бронебійними кулями, або просто вистрілив би вам в голову. Моє завдання було би виконане, а ви звільнилися би від свого… Від протиприродного, немислимого доручення, яке звичайній людині не під силу.

— Я вже звільнився від нього. Я подав заяву на ім'я Генерального секретаря, в якому відмовився від роботи Відвернутого, від усіх його прав та обов'язків. Генеральний секретар погодилася від лиця ООН. Звичайно, ви цього не знали, коли намагалися мене вбити. Ваша організація даремно витратила кілера.

Посмішка на обличчі стрілка стала яскравішою — немов на моніторі, якому додали яскравості.

— Ну ви і жартівник!

— Про що це ви? Я кажу правду, якщо ви мені не вірите…

— Я вам вірю, але тим не менше ви жартівник, — відповів стрілець, як і раніше з широкою посмішкою на обличчі. Зараз Ло Цзи зауважив цю усмішку лише мимохідь, але скоро вона назавжди закарбується в його мозку, ніби випалена розпеченим залізом. Ця посмішка стане супроводжувати його все життя.

Ло Цзи похитав головою і, нічого не відповівши, зітхнув і опустився на подушку.

Стрілець заговорив знову:

— Докторе, у нас не так вже й багато часу. Я вважаю, що ви викликали мене сюди не заради дитячих жартів.

— Я все ще не розумію, що ви маєте на увазі.

— Якщо так, то ви недостатньо розумні, щоб бути Відвернутим, докторе Ло Цзи. Ви не настільки логічні, як передбачає ваше ім'я. Схоже, я і справді змарнував своє життя даремно. — Стрілець обернувся до двох охоронців, які напоготові стояли позаду: — Джентльмени, я вважаю, ми можемо йти.

Охоронці кинули запитальний погляд на Ло Цзи. Той махнув рукою, і стрільця вивели.

Ло Цзи присів в ліжку і задумався над словами вбивці. У нього було відчуття, що щось не так, але він не знав, що саме. Він встав з ліжка і зробив пару кроків; Не відчувалося ніяких пошкоджень, крім тупого болю в грудях. Він підійшов до дверей і визирнув надвір. Охоронці з автоматами, які сиділи біля порога, одразу ж встали, і один з них заговорив у рацію на плечі. Ло Цзи побачив яскраво освітлений чистий коридор, абсолютно порожній, якщо не брати до уваги ще двох озброєних охоронців далеко в кінці. Він закрив двері, підійшов до вікна і відсунув фіранку. З висоти він міг бачити безліч озброєних до зубів солдатів, що стояли біля дверей лікарні. Дві зелені військові вантажівки були припарковані перед входом. Більше він не бачив нікого, за винятком медичних працівників, які часом пробігали в своїх білих халатах. Придивившись уважніше, він помітив двох людей на даху будівлі навпроти; вони розглядали околиці в біноклі, а поруч лежала снайперська гвинтівка. Він був упевнений, що подібні снайперські пари були і на даху його власного будинку.

Охоронці не були поліцейськими. Тут явно задіяли армію.

Він покликав Ши Цяна.