Розділ 5 Дистанційне керування

Тож я розповів їй про закляття dissimulo та припущення про те, що щось оселилося в розумі Купертауна, змусило його змінити своє обличчя, вбити Вільяма Скірміша, а потім його сім'ю. Природно, після цього я описав і свій візит до Мами Темзи, уроки магії та служницю «бозна що воно таке» Моллі.

— А хіба тобі можна розповідати мені про це? — спитала Леслі.

— А чому ні? — сказав я. — Найтінґейл не казав мені, що цього не можна робити. Твій бос теж у це все вірить; просто йому воно не дуже подобається.

— Отже, щось таки впливало на мозок Купертауна, правильно? — спитала Леслі.

— Правильно, — сказав я.

— І чим би воно не було, — продовжила Леслі, — воно могло вплинути й на розум Вільяма Скірміша. Воно могло змусити його піти до Вест-Енду просто для того, щоб йому там відбили голову. Тобто, якщо воно може вплинути на мозок однієї людини, то чому б йому не вплинути на мозок іншої, приміром, на твій або на мій?

Я згадав запах крові та жах на обличчі Купертауна, коли той кинувся до мене.

— Дуже дякую тобі за цю думку, Леслі, — сказав я. — Тепер я ніколи не розлучатимусь із нею, особливо вночі, коли намагатимусь заснути.

Леслі глянула на Сесілію Манро, яка тихо сиділа.

— У неї була така сама раптова божевільна лють, — сказала дівчина. — А що як на її мозок теж був вплив?

— Її обличчя не обвисло, — сказав я.

Сесілія Манро здригнулася, побачивши, що ми дивимося на неї.

— А що як Купертаун був головним вибухом, — сказала Леслі, — а вона була лише відлунням? Можливо, десь у місті траплялися й інші пригоди, але ми випадково були присутні лише під час цієї.

— Треба перевірити архіви, пошукати, чи не було чогось схожого, — сказав я. — Можливо, таке дійсно неодноразово траплялося.

— Райони Вестмінстер і Кемден, — сказала Леслі. — Це багато злочинів.

— Обмежся фізичними нападами, які були вчинені вперше, — сказав я. — Більшу частину роботи зробить комп'ютер.

— А що робитимеш ти? — спитала вона.

— Вчитимусь робити світло, — величаво сказав я.

Два дні по тому Найтінґейл покликав мене, щойно я вийшов з ванної кімнати. Практичні заняття було скасовано, а разом із ними, схоже, і сніданок. На Найтінґейлові був костюм, який я знав як його «робочий костюм» — світло-коричневий двобортний твідовий піджак «у ялинку» зі шкіряними латками на ліктях. На руці він ніс складений бежевий плащ, а ще він мав при собі свою тростину зі срібною голівкою — я вперше бачив його з нею при денному світлі.

— Ми їдемо в Перлі, — сказав він, і на мій подив кинув мені ключі від «Ягуара».