Розділ 5

— У тебе мушки в очах, — повторив Йосаріан. — Мабуть, тому ти їх не можеш побачити.

Еплбі відсахнувся від Йосаріана з неприязним збентеженням на виду і похмуро мовчав, аж доки не сів у джип з Гавермеєром, що їхав довгим, прямим шляхом до інструкторської, де чекав майор Денбі, метушливий оперативний щоб провести попередній інструктаж з усіма провідними пілотами, бомбардирами і штурмовиками. Еплбі заговорив тихо, щоб його не почув водій чи капітан Блек, який з заплющеними очима витягнувся на передньому сидінні джипа.

— Гавермеєре, — запитав він непевно, — у мене в очах є мушки?

Гавермеєр здивовано закліпав.

— Зморшки? — перепитав він.

— Ні, мушки.

Гавермеєр знову закліпав.

— Мушки?

— У мене в очах.

— Ти, мабуть, псих, — сказав Гавермеєр.

— Ні, я не псих. Це Йосаріан псих. Просто скажи мені: є в мене мушки в очах чи ні. Говори як є, я не ображуся.

Гавермеєр закинув до рота ще один шматочок арахісового брикету і уважно подивився в очі Еплбі.

— Не бачу жодної, — оголосив він.

Еплбі зітхнув з величезним полегшенням. Дрібненькі крихти від арахісу прилипли до губ, підборіддя і щік Гавермеєра.

— У тебе все лице в крихтах, — зауважив Еплбі.

— Краще крихти на лиці, ніж мушки в очах, — відрубав Гавермеєр.

Офіцерів п’яти інших літаків з кожної ланки привезли у вантажівках на загальний інструктаж, що відбувся через півгодини. Троє рядових у кожному екіпажі взагалі не проходили інструктажу, їх того ж таки дня закидали прямо на аеродром і висаджували біля окремих літаків, підготовлених до вильоту, де вони чекали разом з технічним персоналом на офіцерів, а коли ті приїжджали і, ляскаючи відкидними задніми бортами вантажівок, зіскакували на землю, наставав час розсідатися по літаках. На стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках, невдоволено закрутилися двигуни, спершу наче пручаючись, відтак якийсь час попрацювали з рівним гуркотом, а тоді літаки, мов якісь незрячі, тупі, скалічені істоти, незґрабно рушили і, спотикаючись, посунули по всипаному гравієм полю, аж поки не вирулили на початок злітної смуги, де вишикувалися в чергу, а далі швидко, один за одним, з наростаючим ревом розігнались і відірвалися від землі, зробили повільний віраж понад строкатими верхівками дерев, плавно облетіли аеродром, вишикувались у бойовий порядок по шість літаків, а тоді взяли курс над лазуровим морем до своєї цілі в Північній Італії чи у Франції. Літаки невпинно набирали висоту, і доки долітали до території противника, під ними було вже дев’ять тисяч футів. Усіх незмінно дивувало відчуття спокою і цілковитої тиші, яку порушували хіба лише пробні постріли з бортових кулеметів, принагідна монотонна й коротка репліка в навушниках і, нарешті, витверезне оголошення бомбардира в кожному літаку, що вони зайняли вихідну позицію і заходять на ціль. Завжди світило сонце і завжди в горлі поколювало від розрідженого повітря.

Літаки Б-25, на яких вони літали, були стійкими, надійними, тьмяно-зеленими машинами з двома моторами та кілями і довгими крилами. Єдиною їхньою вадою, на погляд Йосаріана, що сидів на місці бомбардира, був тісний лаз, що відділяв його кабіну в плексигласовій носовій частині від найближчого аварійного люка. Лаз був вузьким квадратним холодним тунелем, що вів до пілотської кабіни, і такий, як Йосаріан, ледве в ньому пропихався. Гладкий повновидий штурман Аарфі з маленькими очками рептилії і люлькою в зубах також мав клопіт з тим лазом, і Йосаріан завжди виганяв його з носової частини, коли вони, як оце зараз, заходили на ціль.

Тоді наступали хвилини напруження, хвилини чекання — коли нічого не чуєш, нічого не бачиш, нічого не робиш, лише чекаєш, поки зенітники на землі приціляться і приготуються пальнути і розвіяти вас усіх, якщо зуміють, у вічний сон.

Лаз був для Йосаріана дорогою життя з літака, на випадок, якщо той падатиме, але Йосаріан кляв його з кипучою ненавистю, лаяв як перепону, яку звело провидіння, віддавна заміряючись згладити його зі світу. В носовій частині було достатньо місця для аварійного люка, але самого люка не було. Натомість був лаз, а після халепи над Авіньйоном він усвідомив, що ненавидить кожен його довжелезний дюйм, бо відділяв його на довгі-предовгі секунди від парашута, який був надто громіздкий, аби брати його з собою в кабіну, а потім ще секунди і секунди до аварійного люка на підлозі між верхньою палубою і черевиками безликого стрільця, що сидів угорі. Йосаріан прагнув бути там, куди він виганяв Аарфі з носової частини; Йосаріан прагнув згорнутися в клубок відразу на аварійному люку, сховавшись у юрті запасних протизенітних жилетів, які він радо приніс би з собою, уже пристебнув би ремені парашута, в одній руці стискаючи червоне витяжне кільце троса, а другою рукою схопився б за ручку аварійного люка, який випустив би його в повітря, до землі, при першому ж моторошному скреготі заліза. Ось де він хотів бути, якщо вже його сюди занесло, а не стриміти попереду, мов якась бісова підвішена золота рибка в якомусь бісовому підвішеному акваріумі для золотих рибок, у той час як бісові падлючі чорні зенітні вибухи розриваються, гримлять і громадяться хмарами, довкола, під ним і над ним, і з тріскотом пнеться вгору ця ґвалтовна бурхлива фантасмагорично-космологічна злостивість, що стрясає, дробить і шпурляє, гепає і пронизує, і загрожує знищити їх усіх в одну мить у єдиному велетенському спалахові полум’я.