Розділ 5

— Звідки мені знати, чому він це зробив? — відповів Док Деніка з досадою.

— Може, це якось пов’язано зі святим Антонієм?

Док Деніка глянув на Йосаріана безтямним поглядом.

— Святий Антоній? — спитав він здивовано. — Хто такий святий Антоній?

— Звідки мені знати? — відповів Вождь Білий Вівсюг, який, похитуючись, саме ввійшов до намету з притиснутою до грудей пляшкою віскі і зухвало розсівся між ними двома.

Док Деніка мовчки підвівся і виніс своє крісло з намету, зігнутий під ранцем, ретельно напакованим кривдами, що був його вічним тягарем. Він не терпів присутності свого сусіда по намету.

Вождь Білий Вівсюг вважав його психом.

— Не знаю, що таке з тим хлопакою, — зауважив він з докором. — У нього немає мізків, ось що з ним таке. Були би в нього мізки, він би схопив лопату і почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, якраз під моїм ліжком. За пару хвилин наткнеться на нафту. Хіба він не знає, як той солдат у Штатах докопався до нафти? Ніколи не чув, що трапилось із тим... як звати того смердючого щура вилупка сутенера шмаркатого з Колорадо?

— Вінтерґрін.

— Вінтерґрін.

— Він боїться, — пояснив Йосаріан.

— О ні. Тільки не Вінтерґрін. — Вождь Білий Вівсюг похитав головою з неприхованим захватом. — Той гнилий сопляк мудрагель сучий син не боїться нікого й нічого.

— Док Деніка боїться. Ось що з ним таке.

— А чого він боїться?

— Він боїться за тебе, — сказав Йосаріан. — Він боїться, що ти помреш від запалення легень.

— Ну, нехай боїться, — сказав Вождь Білий Вівсюг. Його могутні груди здригнулися від глибокого, низького сміху. — Помру при першій же нагоді. От побачиш.

Вождь Білий Вівсюг — гарний, темнолиций індіанець з масивним, вилицюватим обличчям і скуйовдженим чорним волоссям, метис племені крі родом із міста Інід в Оклахомі — з лишень йому відомих окультних причин постановив собі померти від запалення легень. Це був злостивий, мстивий, позбавлений ілюзій індіанець, який ненавидів чужоземців з такими прізвищами, як Каткарт, Корн, Блек і Гавермеєр, і бажав, щоб усі вони забралися туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.

— Ти не повіриш, Йосаріане, — розмірковував він, зумисне підвищивши голос, щоб зачепити Дока Деніку, — але тут була прекрасна країна для життя, поки вони не споганили її своєю клятою побожністю.

Вождь Білий Вівсюг став на шлях помсти білій людині. Він заледве читав і писав і був приставлений до капітана Блека помічником з розвідки.

— Як я міг навчитися читати і писати? — спитав Вождь Білий Вівсюг з удаваною войовничістю, знову підвищуючи голос, щоб Док Деніка його почув. — Тільки-но ми ставили наш вігвам, вони тут же зачинали бурити нафтову свердловину. Тільки-но вирили свердловину, ішла нафта. І щоразу, коли ішла нафта, вони змушували нас складати вігвами і забиратися звідти. Ми були живими чарівними лозинами. Ціла наша сім'я мала природний потяг до покладів нафти, і дуже скоро за нами почали ганятися специ усіх нафтових компаній світу. Було ой як непросто виховати дитину, повірте мені. Не знаю, чи хоч раз я затримався на одному місці більше тижня.