Розділ 5

Найперший, кого він запам'ятав, був геолог.

— Тільки-но на світ з'являвся новий Білий Вівсюг, — вів далі він, — фондові ринки зростали. Невдовзі цілі бригади буровиків наввипередки переслідували нас з усім своїм устаткуванням. Компанії стали об’єднуватися, щоб скоротити кількість людей, яких мусили до нас прикріпити. Але тлум навколо нас усе більшав. Ми ніколи не могли виспатися. Коли ми зупинялися, зупинялися вони. Ми рушали — рушали й вони, зі своїми польовими кухнями, бульдозерами, буровими вишками і генераторами. Ми були мов ходяча реклама, і найкращі готелі почали надсилати нам запрошення, бо знали, що ми потягнемо за собою в місто чимало ділових людей. Деякі з тих запрошень були страшенно щедрими, але ми не могли жодного з них прийняти, бо ми індіанці, а всі найкращі готелі, які нас запрошували, не прийняли б індіанців як гостей. Расове упередження — це жахливо, Йосаріане. Жахливо, коли до порядного, лояльного індіанця ставляться як до негритоса, жидяри, макаронника чи латиноса.

Вождь Білий Вівсюг осудливо похитав головою.

— Тоді, Йосаріане, це нарешті сталося — початок кінця. Вони почали переслідувати нас спереду. Старалися вгадати, де ми збираємось зупинитись, і бралися бурити ще до того, як ми туди дійдемо, то ми й не могли зупинитися. Щойно ми візьмемось розгортати наші покривала, як вони вже нас витурюють. Вони вірили в нас. Витурювали, вже навіть не чекаючи, коли піде нафта. Ми були такі втомлені, що й незчулися, як наш час вийшов. Одного ранку дивимось, а нас цілком оточили нафтовики, які чекають, коли ми станемо їм на дорозі, щоб нас витурити. Куди не глянь, на кожному горбі стояв нафтовик, що чекав, мов індіанці, готуючись до нападу. Це був кінець. Тільки армія мене й порятувала. На щастя, саме вчасно вибухнула війна і призовна комісія витягла мене з того кільця і доправила живим і здоровим у Ловер-Філд у штаті Колорадо. Я єдиний, хто врятувався.

Йосаріан знав, що той бреше, але не перебивав, коли Вождь Білий Вівсюг почав розказувати, ніби відтоді не отримав жодної звістки від батьків. Однак це його не надто хвилювало, бо про те, що вони його батьки, знав лише з їхніх слів, а оскільки вони йому частенько брехали, то й про це могли збрехати. Набагато краще він був обізнаний з долею своїх двоюрідних братів і сестер, які пішли обхідним маневром на північ і ненароком забрели в Канаду. Коли спробували повернутися, їх затримали на кордоні американські імміграційні служби. Вони не могли повернутися в країну, тому що були червоношкірими.

Це був жахливий жарт, але Док Деніка не засміявся, аж доки Йосаріан не підійшов до нього після наступного вильоту і знову став благати, без великих сподівань на успіх, щоб його списали на землю. Док Деніка разок хихотнув і тут же занурився у власні неприємності, до яких належав Вождь Білий Вівсюг, що цілий ранок підбивав його позмагатися в індіанській боротьбі, а також Йосаріан, який вирішив тут і зараз зсунутися з глузду.

— Ти марнуєш час, — змушений був сказати йому Док Деніка.

— Хіба ти не можеш списати на землю того, хто є психом?

— О, звичайно. Навіть мушу. Згідно з інструкцією я мушу списувати кожного, хто збожеволів.

— Тоді чому не спишеш мене? Я божевільний. Спитайся Клевінджера.

— Клевінджера? А де твій Клевінджер? Знайди Клевінджера, і я спитаю.

— Тоді спитай будь-кого іншого. Кожен тобі скаже, який я божевільний.

— Вони самі божевільні.

— Тоді чому не спишеш мене?

— А чому вони не просять мене їх списати?

— Бо вони божевільні, ось чому.

— Звичайно, що божевільні, — відповів Док Деніка. — Хіба ж я не сказав, що вони божевільні? А хіба можна божевільним дозволити визначати, божевільний ти чи ні?

Йосаріан розважливо глянув на нього і спробував підійти з іншого боку.

— Орр божевільний?

— Певно, що так, — відказав Док Деніка.